Роджер Валков’як–проігнорований герой

У 1956 році в найвідомішій велогонці в світі несподівано жовту майку лідера несподівано отримав син польського емігранта, працівник металургічного заводу нікому не відомий Роджер Валков’як.

Не вигравши жодного етапу він тим не менше так і залишвився у жовтій майці до кінця гонки і виграв її.

Преса і публіка ще за довго до кінця гонки прийняла факт його лідерства дуже негативно. Професійні атлети теж так і не визнали його за свого – з ним практично ніхто із зірок тогочасного велоспорту не хотів спілкуватися.

Більше того – у пресі постійно писали що Роджеру в черговий раз вдалося залишитися лідером “лише через те що А та Б по чесному боролися на гірському етапі”, або “порадували публіку прекрасною боротьбою на високих швидкостях”, а Роджеру просто поталанило.

 

З часом, ближче до завершення гонки почали з’являтися статті типу “Національна ганьба”, “Як таке могло трапитися” і подібні інші. Шокувало усих те що не француз, і навіть не італієць, не розкручена зірка, а який простий хлоп виграє таку гонку.

На фініші стадіон зустрів його мовчанням, а преса старанно уникала писати про нього.

Відчуваючи неймовірний тиск і отримавши кілька травм Валков’як пішов з велоспорту у 1960-му році. І преса знову проігнорувала цей факт.

Ображений на весь світ (і не дивно) Роджер до не давнього часу не давав ніяких інтерв’ю, продувжував працювати на тому ж заводі.

 

У нещодавньому інтерв’ю журналу Bicycling на питання чи варто було вигравати ту гонку він відповів словами іншого гонщика – “Якби я міг виграти Тур де Франс хоча б один раз”.

Мені чомусь соромно за тогочасних французів

Їжа в Microsoft

Писав подібний пост як тільки почав працювати тут і все мені було незвично та дивно. А от зараз переносю потроху старі пости з ЖЖ і є можливість не просто перепостити, але і підкоригувати…

В кожному комплексі корпусів у МС є столовка/кафешка. Це яка правило двопорхова будівля на 200-300 місць. Всередині кілька кафе/ресторанів мають свої “точки” де можна вибрати якусь їжу за доволі невисоку ціну. Потім проходиш через каси, розраховуєшся тим же бейджем з яким проходиш всередину. Гроші на нього можна класти або безпосередньо на касі, або настроїти щоб певна сума із зарплатні клалася туди автоматично. Ну або просто налічкою платиш і здачу береш або налічкою, або на той же беджик кладеш.

В Белєв’ю де я працюю у нас нема комплексів будівель (в Редмонді заборонено будувати більше трьох поверхів), а натомість ми працюємо в хмарочосах. Ну і у нас один поверх в кожному такому білдінгу і є столовкою. В Белєв’ю до речі чотирі такі білдінга в МС по 25 і більше поверхів.

З варіативністю їжі як поталанить. Піца і салад-бари є кругом. А от хорошу мексиканську чи італійську їжу вже не завжди знайдеш. Ну і звісно бургери тут же готують, сендвічі, буває ще китайська їжа, супи…

Ціни десь на 50-30% відсотків нижчі ніж у “зовнішньому світі”, якість лише трошки поступається. Але тим і добре працювати в місті (як Белєв’ю) – можна вийти у сусідні місця і поїсти коли вже набридло місцеве меню. А в селі як Редмонд не так легко вибратися з оточення МС-будинків.

В боротьбі за зелену планету кафетерії постійно вигадують якісь екологічно чисті столові прибори (виготовлені з переробленої кукурудзи і картоплі) які то не витримують гарячої води, то смердять, то гнуться і ламаються. Але у випадку чого їх можна навіть ковтнути і вони перетравляться. І розкладаються вони дуже швидко, тобто їх можна покришити і висипати як добриво. Тепер навіть не лише паперові стаканчики та тарілки, але і з вигляду пластикові кришки для стаканів теж “компостабл”, тобто можуть легко бути перероблені у добрива.

Ну і відповідно сміття ділиться по кількох корзинах – компостабл (одноразово посуда і залишки їжі), ресайклабл (жестяні банки та скло) та інше сміття переробка якого коштує дорого. І так, за своє сміття платять не лише великі компанії, але і індивідуально люди – кожен має кілька різних баків для сміття (така ж класифікація як я назвав) і платиш ти за те як часто який тип сміття в тебе забирають.

Тепер про напої. На кожному поверсі є “кухня” з холодильниками з безкоштовними напоями, звичайним холодильником, одноразовим посудом, чаями (теж бежкоштовними) та страбаксовими машинами для приготування кави (теж безкоштовної). Чув таку цифру що на безкоштовні напої МС витрачає 20 мільйонів на рік. З напоїв є (по пам’яті): Coca Cola (звичайна, без цукру, без кофеїну, без цукру і кофеїну), Pepsi Cola (звичайна і без цукру), Dr. Pepper (звичайний і без цукру), Mug (звичайний та без цукру), Montain Dew (звичайний та без цукру), Sprite (звичайний та без цукру), кілька видів води Talking Rain з різними присмаками, кілька соків (томатний, виноградний, з ягід та апельсиновий) та ще якісь фанти-газіровки, молоко (2%, шоколадне та знежирене). Чаїв щось більше 10 видів, в апараті кава звичайна та безкофеїнова, какао. В асортименті вершки та цукор.

Не дивлячись на доволі непоганий вибір та низькі ціни багато хто приносить їжу з дому/магазину/ресторану, розігріває у мікрохвильвій і їсть на робочому місці чи в тій же кафешці. Згадування цього факту на одному з українських ресурсів якось призвело до того що  почалися воплі про “невіримо”, або навпаки “американські ніщеброди носять борщ на роботу у бідончиках”. І ніякі пояснення що принесене можу бути просто смачніше чи корисніше не сприймалося. Ну звичайна українська понтовість “якщо можеш їсти в ресторані то чому ж не показати всим що ти не бідняк що їсти їжу з дому”.

Як ми летіли в США

Спочатку після отримання візи ми якийсь час тупили і все чекали кони нам пришлють квитки на літак. А тим часом наші речі запакували і переправили в штати морем. А ми все чекаємо… Потім я вирішив зв’язатися з людиною що опікувалася нами з боку компанії. З’ясувалося що вони чекають доки ми їм скажемо на яке число нам потрібні квитки

Коротше купили нам квитки в останній момент.

 

Проводжати нас приїхали родичі, всю ніч не спали, провели до аеропорту. В Борисполі не пропустили наш кішку і довелося залишати її батькам Олени (далі читати тут). Сідали ми на літак до Амстердаму у соплях та сльозах.

В Амстердамі ще 5 годин. Спати так і не лягли. Побродили аеропортом, подивувалися як це воно може бути так чисто там де так багато людей. Поофігєвали з цін – пляшечка води 6 євро. Потім ще 10 годин у літаку до Сіетла. І знову без сну.

 

Чомусь и думали що в аеропорту нас зустрінуть. Ага, щаз. Після перечитування документів з’ясувалося що нам треба взяти з прокату машину. Нормальні люди як правило їдуть на таксі в тимчасову квартиру, а потім наступного дня беруть машину поблизу. Ми ж з переляку взяли машину прямо в аеропорту і поїхали шукати ключ. Там був ще той квест – спочатку знайти місце дележать ключі і вказівка як проїхати до житла, а потім шукати саму квартиру.

Пішли за машиною, показуємо роздрукований мейл, а вони нам кажуть номер слоту і дають документи на машину. А ключі? – питаю. Так а ключі в машині – дивуються вони.

Це вже був другий день без сна і мізки не дуже варили. Ясно що навігатор ми не придумали взяти і поїхали за вказівками з є-мейла. Ну а водили ми не дуже, фактично Олена перший раз вела машину бо мала хоч якесь уявлення к воно робиться. Страшно було капєц…

 

В аеропорту поліцай підійшов і спитав у нас звідки ми. З України – кажу. Він такий – do you have SALO?

- Ні, нема у нас сала.

- Але ж ви знаєте що воно таке?

- Так, знаємо, але ми його не веземо

Шукали ми ті ключі годин 6 якщо не більше. І були вже в якомусь каматозному стані. Знайшли адресу чисто випадково. Заїхали і в Сіетл, і навколо покаталися добряче. Потім ще години 2-3 шукали де ж наша ночівля. В кінці-кінців я пішов у якусь забігайлівку, знайшов там групу індусів і почав їх просити щоб вони провели нас куди треба. Ну вони введи адресу в свій навігатор і поїхали попереду. Так ми і дісталися далеко за північ до своєї тимчасової квартири.

 

Наступного дня я вже вчився водити машину сам А ще через пару днів треба було заправляти машину і мексиканці на заправці показували нам як це робити.

Ще через якийсь час я стукнув ту машину (Chevrolet Impala) об автобус і нам видали іншу (Hyundai Sonata). А потім ми купили свою першу машину (Chevrolet Malibu MAXX) і повертали прокатну – тимчасову видавали на місяць. Причому поїхали здавати двома машинами, біля аеропорту заблукали і я потім довго Олену їздив шукав.

Квартирка була непогана така – з меблями, посудом. Там навіть інет був оплачений, але ми про це не знали. Квартиру давали на два місяці.

 

Спочатку нас дивувало все – запахи не ті, їжа не така на смак, чисто і порожньо, зайці і білки що бігають між будинками, і люди що посміхаються як тільки глянеш на них.

Стосовно ж наших речей які відправляла якась українська контора. Десь в передостанній день я про всяк випадок вирішив подзвонити і спитати чи все у них в порядку. Вони з подивом сказали мені що звісно ж ні, я ж їм якусь довіреність не написав. Коротше примусили мене бігати по нои=таріусам, заповнювати і підписувати якісь бланки… Дурдом цілий. І от ми вже в штатах. Пишу їм – коли наші речі прийдуть. Вони мені – треба лист від працедавця на фірмовому бланку, з печаткою і підписом директора. Дурдом… Тут ніхто не розуміє що таке фірмовий бланк з печаткою… Тягнеться все це тижні три. Нарешті мені уривається терпець і я пишу нашим адвокатам “Допоможіть!” і розказую деталі. Менше чем через 10 хвилин приходить лист з української контори з текстом “ваш груз вилетів, і вабщє можна було не ябєднічать а по нормальному договорицця”. Совки таки совки.

Як я вчив хімію…

…і так ніколи її і не зрозумів

У школі хімія для мене реально була найважчим предметом. Я буквально нічого з того що розказували не розумів. Оцінки в мене з хімії були переважно четвірки, просто через те що з інших предметів теж були четвірки і п’ятірки.

Причому я сам розумів прекрасно що нічого не доганяю, це мене навіть трошки лякало, але не так щоб я сильно цим переймався. Чомусь завжди думав що хімія та мені в житті не знадобиться і поки що воно так і є.

Як саме не розумів? Ні, ну розумів там валентність і всякі інші промілі. Але крім завченого на пам’ять нічого більше в голові не було. Задачі з хімії для мене завжди виглядали як в анекдоті:

летели два верблюда, один рыжий , другой налево . Сколько весит килограмм асфальта, если ёжику 24 года?

Порівняйте з отаким:

Смесь пропаналя и акрилового альдегида вступает в реакцию с 3,36 л (н. у.) хлороводорода. При обработке такой же массы смеси избытком гидроксида меди(II) при нагревании образуется 25,92 г оксида меди(I). Определите массу исходной смеси

Є якась принципова різниця?

Тобто насправді скільки я не намагався я не міг зрозуміти як умова задачі стосується питання. Влесне без додаткових даних мені на питання так само неможливо було відповісти як і з ними.

Можна було б сказати що проблема може бути у вчителі, але у нас їх було мінімум троє за весь час і з усима була така історія.

Щоб розв’язувати задачі і успішно писати контрольні на хімії я сідав з народом який шарив у цьому щось і нещадно списував. Таких що шарили в класі з 30 чоловік було десь 4-5. Здається приблизно така ж ситуація (можливо трошки краща) була з фізикою, але фізику я розумів. І хоча з фізики в мене не завжди були п’ятірки, проте і ніколи не було відчуття “ЩО ЦЕ ВСЕ ТАКЕ???”. Фізику я знав що можна вивчити, фізика має логіку в собі як дисципліна. Так що фізику часто в мене зписували. Коли у випускному класі був іспит на вибір – фізика чи біологія, я вибрав фізику і здав її на відмінно.

І сьогодні мабуть з усих шкільних дисциплін хімія це та галузь в якій у мене найменше знань і мені можна наплести будь-яку фігню, а я і не зрозумію. Я думаю що просто в стандартній шкільній програмі з хімії є якийсь недолік який не помічють академики що складають ті програми, а серед школярів більшість самостійно не ловить той момент і так і залишаються невігласами прямо як от я. Може це пов’язано з тим що підсвідомо учні пробують звести хімію до математики, як от фізику. Тільки з фізикою це працює. треба лише знати спецефіччний набір математичних правил фізики. А з хімією такого не виходить, тобто не спроможні школярі задіяти ті знання що в них вже є і пробують знову і знову.

Отоке у мене от… А як у вас із хімією було? Чи для вас якась інша шкільна дисципліна була набором заклинань і ритуалів?

Про клички…

…мої

Ще вам трохи мемуарів.

Коли я був зовсім маленький, ну в смислі ще в школу не ходив, то наскільки пам’ятаю мене крім як “Саня” і не називали. Та і досі ніяка кличка не приліпилася так щоб усії її знали, а головне використовували.

В молодших класах школи у нас була молода вчителька яка говорила про мене що я “люблю смішити, але злий”. То вона слова “сарказм” скоріше за все не знала. І ось в черговий раз коли я щось ляпнув у відповідь на її якусь репліку і весь клас засміявся вона від всього серця сказала “Ти злий Петрушка!”. Це дико сподобалося моїм однокласникам і вони почали сміятися ще гучніше.

Якийсь час мене таки називали “Злий Петрушка”, але ясно що така громіздка конструкція не могла прижитися і все повернулося до того з чого і почалося. Але один упоротий однокласник регулярно згадував цю кличку і веселився з цього неймовірно. Після 8-го класу він пішов у ПТУ, а звідти вже разів мабуть зо три сходив у тюрму, ну та мова не про те…

Не знаю як зараз, але коли я ходив у школу вчителі учнів називали майже виключно по прізвищам, ну і мене більшість часу теж по прізвищу однокласники теж називали. Навіть не знаю чому, але мені це реально не подобалося і сильно парило.

Потім у трохи старших класах коли ми вчили біологію хтось несподівано зрозумів що слово “головастик” сильно схоже на моє прізвище і отже мене деякий час теж так називали. Хоча і не прижилося, але таки час від часу до самого випуску траплялося так називали мене все ж таки.

В той же час на легкій атлетиці де я був у групі стаєрів (бігуни на довгі і середні дистанції) була зовсім інша історія. Інші групи легкоатлетів, для яких у нас були свої прозвища (наприклад спринтерів ми називали “тромби”, а багатоборців так що я аж не не буду тут писати ), називали всю нашу групку “шакали”. Для кожного було придумано кликуху. Так, наприклад, були у нас “Собака”, “Шакал” і “Овчарка”. І невідомо чому “Ворона” і “Коля-Буратіно”. Але в той час я доволі сильно відрізнявся від інших стаєрів – ще не слухав метал, читав книжки і збирав марки. Тому мені придумали спочатку погремуху “Овєчка”, яка на щастя не прижилася, а потім назвали просто “Сашок” (з сильним наголосом на літеру “о”), так само як і тренери. Правда в останні роки коли ми всі же закінчували школу все стало спокійніше якось – “собака” перетворився на “бєлку”, “шакал” та “буратіно” доволі рано покинули легку атлетику, “Овчарка” став відгукатися на “Божок” (а потім почав колотися і помер…). Ну а мене так до самого кінця і називали “Сашок”.

 

Деякий час я ходив на тріатлон і там веселі траилети придумали мені кликуху “Квадрат” і навіть називали мене так регулярно. Але на щастя я доволі скоро повернувся у легку атлетику, тож такий варіант не прижився у всих інших.

Вже в інституті пара одногрупників придумали мені погоняло “Угол”, а інші називали “головатік”. І хоча всі вони були послідовні у їх використанні, проте використовували обидва ці варанти обмежена кількість людей.

Стеднти в інституті назвиали мен ім’ям та по-батькові, а ті з ким стикався частіше просто “Сан Санич”. Може були якісь там клички інші, але я ніколи їх не чув, то ж будемо вважати що їх не було А ну, колишні студенти, якісь були ще в мене клички які використовувало більше однієї людини?

Потім уже коли я переїхав у Київ мене, як і інших в команді, називали першими літерами ініціалів. Але оскільки літери OG вже було занято то мене назвали AG – “ей-джи”.

По переїзду в штати все змінилося ще раз. Оскільки моє ім’я занадто складне і довге для американців, а “Саша” є в основному жіночим, мене почали називати по поштовому аліасу в компанії – “Олєк”. І так і називають усі. Таке собі “робочє ім’я”. І воно мені подобається.

Ось так якось і вийшло що ніяка кличка не закріплися за мною так щоб усі її використовували. Не знаю добре це чи погано.

PS. Окрема смішна історія про прізвище, а краще комбінацію імені і прізвища як їх намагаються прочитати американці. Особливо коли це треба зробити гучно і швидко. Біжиш такий до фінішної смуги і чуєш “Олекса… ксендє.. ндр!!! Говоло… ловаті… Гвлв… тій!!!”. І не хочеш а рорзсмієшся. На одному з останніх тріатлонів дядько що робив анонси у мікрофон так прямо і сказав що “дуже, дуже круте ім’я, прямо всі букви алфавіту в ньому"!”

Кішка Лєнка, частина четверта

Попередні частини:

• Кішка Лєнка, частина перша
• Кішка Лєнка, частина друга
• Кішка Лєнка, частина третя

Продовжимо спогади…

Ну от живемо ми в штатах, потроху відвикаємо від кішки, регулярно дзвонимо додому і дізнаємося як там шо. А киця наша тим часом поїхала у село до батьків Олени і поселилася у хаті. І дісталася їй одній ціла кімната де вона любила сидіти сама, усих виганяла, ловила мишей і красиво викладала їх рядочком на порозі. Ну і нікого до себе близько не підпускала. Таких привілеєв – щуб у хаті, та не на порозі, а прямо в кімнаті, ні у кого із сільских не було. Але ж вона з іншого боку на вулицю не ходила, та і не хотіла ніколи.

 

От вже і весна пройшла, почалося літо. Спробували випускати її батьки на вулицю. А там купа дворових котів, не дуже доброзичливих, тим більше що наша Лєнка шипить і лапою замахується на усих. Та ще і до вулиці вона не надто звична, боїться неба, пересувається переважно повзучі.

 

Поселили її спочатку у великому загоні для кролів (кілька метрів на кілька метрів). Вилізти і втекти вона звідти не могла, так само подерти її місцеві коти не могли. Але могла їсти траву досхочу (а котам треба їсти траву – це так вони чистять шлунок у природі – спочатку їдять, а потім вибекують усе сміття разом з травою), могла досхочу ганятися з мухами і іншими жуками.

 

Ну а потім звісно вона таки спромоглася втекти. І довго-предовго десь бігала, не давалася на руки. Поселилася десь у сусідів на горіщі. Що їла і чим взагалі займалася невідомо. З місцевими котами так і не потоваришувала, людям на руки не йшла. Батьки їй спочатку туди підкидали корм, намагалися зазвати додому. Якось, через пару місяців, побачили як Лєнка із жадібністю напала на коника і з’їла його. Після цього сказали “Ну все, досить”, зловили її і знову закрили у хаті.

 

А потім Оленені батьки переїхали у місто, у нашу квартиру, і Лєнку привезли туди звідки її подорож почалася. От такий крюк через Дніпропетровсь та Київ вийшов.

В квартирі вона ще трошки пограла у самостійність, але видно впізнала рідні стіні і в один день раптово стала рідною-прерідною. Почала ластитися і обніматися прямо, бігати гратися і задиратися, зустрічати з роботи, сидіти на руках і все як і положено у стереотипної кішки.

Коли ми зібралися відвідати Україну то почали вигадувати які сценарії зустрічі з кішкою будуть. Два найгірші сценарії були б якб вона одразу нас впізнала і почала тулитися. Другий поганий варіант був би якби вона впізнала нас перед від’їздом і у нас би не було часу з нею погратися.

На час нашого приїзду батьки виїхали з квартири і ми жили там самі із Лєнкою. Не так і погано все було. Спочатку вона десь собі там тинялася і спала, але через пару днів сказала “та впізнала я вас, впізнала”. Вкладалася спати на нас, на руки сідала, але гратися не дозволяла. За протягнуту руку одразу прилітало лапою. Гратися теж не хотіла, але хоч не тікала.

Були у нас плани що ми їй накупимо там іграшок, красиву площадку для ігор – труби із гамаками, хатками та мотузками і все обплетене спеціальною мотузкою для дряпання. Щось типу такого як на фото.

Але зоомагазини це якась просто ганьба. Принаймні в ЖВ. Найкраще що я там знайшов це якась дошка оббита подібним матеріалом з іграшковою мишою на прижинці. Колгосп такий колгосп. Ту миша в перший же день було зірвано з пружини і закинуто кудись в далечінь.

Ну і ще різних там м’ячиків-стрибунців і дзеленчалок купили, але вони її не зацікавили.

Прощаватися було сумно (нє, не лише з кицькою), але в цілому все не так і погано. Ми побачили що в Лєнки нове життя, нова родина і взагалі вона живе непогано. Принаймні зараз. Так що хоча б в цьому плані ми були спокійні коли їхали додому. І думки про перевезення кішки відкинули геть.

Як я працював в ISD

Цілий рік я колись провів в Дніпропетровську працююци в пекельних нутрощах ISD (http://www.isd.dp.ua/en/).

Після 30 з гаком років проведених у рідному місті де я вчився у школі і інституті, а потім і працював в тому ж інституті і ще парі місцевих компаній нарешті прийшов час їхати світ за очі. Біло кілька причин для того, але найголовніші – в інституті стало просто некомфортно і нудно працювати, а також захотілося подивитися як роблять “великий” софт у великих конторах, як працюють команди і все таке. Їздив я на співбесіди кілька разхів на рік просто щоб тримати себе у тонусі то у Львів пару разів, то в Києв, ну і в Дніпро звісно катався. Але тільки тут мене змогли вмовити. Та і крім того я чув про компанію багато схвальних відгуків як по рівню поплати, так і по методам роботи.

На співбесіді традиційно морочили голову тонкощами С++ та англійської мови з ціллю наочно показати хто тут дурак, а хто начальник. Ну та то така видно традиція в Україні – там де вас питають про віртуальні деструктори, шаблони та нюанси множиного успадкування там ви будете правити древній код на С.

Коротко по суті роботи. Є така компанія SCC (http://www.softcomputer.com/) що підтримує і розробляє софт для всяких медецинских установ в США. Паціенти, аналізи, страховки, … Код старючий – клієнт і сервер під викопний AIX, кліент Windows, якась ієрархічна БД. Проектів там у них багато. У самої головної контори є купа компаній що підтримують різні продукти.

Власне продукти настільки специфічні, велетенські і неінтуітивні що для новачків є спеціальний двотижневий тренінг. Також на протязі перших пару тижнів народ просто пише тестові завдання і не займається ніякою реальною роботою.

В компанії був найзабюрократизованіший процес розробки з усих які я бачив. В МС в порівнянні з ІСД суцільне вільнодумство і “роби що хочеш”. Там було щось типу такого:

• Бізнес аналітики визначають список фіч для імплементації
• Також визначають список багів для фікса, а оскільки одночасно підтримується кілька весрій продукта то один і той же фікс доводиться робити кілька разів, але з інтервалом від кількох тижнів до кількох років.
• Чер менеджерів і тім-ліда завдання на (увага!) дослідження бага оходить до розробника. Той описує як і де його фіксати, а також як тестувати. І до купи вказує скільки часу на це піде.
• Потім все повертається через лідів і менеджерів назад і на певному рівні відбувається планування в які дати для яких версій пофіксати цей баг.

Доволі специфічно було зроблено тестування. Тестери робили все вручну (!!!). Тобто у них був з самого ранку список тестів для виконання вручну (кожен крок описано) для різних версій продуктів. Були тестери як на команду, так і на весь продукт. Але в Україні, наскільки я пам’ятаю, тестори практично завжди вважаються м’ясом для гармат і код практично не пишуть. Не дивно що там де пара адекватних тестерів могли б все автоматизувати за пів року доводиться тримати армію дешевих “ручних” тестерів роками.

Другою особливістю був процес кор-рев’ю. Він робився виключно тім-лідами і їх заступниками (так, була така офіційна позиція). З одного боку це були просто найбільш досвідчені люди в команді. Я, наприклад, після року роботи все ще смутно уявляв собі архітектуру (а її ніхто ніколи і не пояснював), а в тонах коду просто губився. З іншого боку хочу відзначити що ліди, архітектори і навіть частина інших “високопосадовців” (але далеко не всі) просто вражали мене своєю кваліфікацією. Серйозно.

Тепер підемо послідовно по позитиву і негативу. Почнемо з негативу.

1. Приміщення. Не знаю як зараз, компанія наче перїзхала, але в той час (2006 рік) це був жах. Зашарпані конюшні з подовбаними стінами, брудними підлогами і народом що сидів один у одного на голові. Ніде  не бачив гірших умов. Це при тому що я сидів у доволі ще комфортній кімнаті з усього якимось 20-з-чимось людьми. А був ще в прямому сенсі спортзал з десь 150 людей в ньому. Жах, жах…
2. Техніка. Це просто ганьба. Видавали напівсліпі монітори, старі запилюжені системні блоки і такі брудні миші і клавіатури що не було літер на клавішах видно. Аргументація у адмінів просто залізна була – а що, викидати їх чи що?
3. Оті самі адміни очевидно мали забагато влади. Їх і було більше ніж треба – ціла кімната. Замість займатися своїми адмінськими обов1язками, читай робити можливою безперешкодною роботу програмістів і тестерів, вони починали видумувати чим зайнятися і як показати свою важливість і значущість. Постійні моніторинги винтів співробітників з ціллю знайти музику і фільми “бо ніззя”. Моніторинг усього встановленого софта і інші перешкоди.
4. Абсолютно дебільна політика відносно інтеренету. Компанія постійно хвалилася який жирний у неї інтерент, як у них на випадок чого аж через трьох провайдерів зв’язок іде, але при цьому жорстко обмежували доступ співробітникам. Тобто тупа “ніззя ходити в інет” поки твій менеджер щось там не підпише що тобі можна. Народ чатився в асьці. Закрили аську. Почали листуватися інтенсивніше. тали слідкувати за трафіком. Почали в корідорах більше зустрічатися і спілкуватися. Коротше замість вигнати дві третини адмінів і відкрити усе постійно видумували собі проблеми і боролися з ними.
5. Система обліку часу. І це не совєцько-вахтерський дебілізм, це, наскільки я знаю йде від американських власників.
6. Ацькі дебільна система контролю версій з локуванням файлів, потворним клієнтом і таким іншим. До того ж ще купа саморобного софту для тракінга завдань, багів, тестів та іншого.
7. У менеджменті середнього рівня все ж таки багато людей які незрозуміло як туди пробилися (очевидно що висиджування років). На диво технічно безграмотні і при цьому із замашками крутих босів. Більшість часу пофіг на них взагалі, але попсувати життя можуть при нагоді так що йой. Все не розвалюється тільки через ту групу сильних людей про яких я вже згадував.

Тепер про хороше.

1. Біла і пристойна зарплатня. Так, уся зарплатня була біла. Тобто повністю уся. Причому платили пристойно і підвищували регілярно. Жалітися не було на що.
2. Курси англійської – без обмеження, бери стільки потягнеш. І граматика, і просто побалакати. До того ж регулярне ESL-тестування усієї компанії.
3. Сильні люди (саме в плані програмування) в яких є чому повчитися. Такими, наприклад, були лід моєї команди, його заступник і ще пара людей в ній же.
4. Складний і вкрай бюрократизований процес розробки після якого усі інші великі проекти здаються доволі простими.
5. “Відділ освіті” – невеличка команда що займалася розробкою і проведенням курсів. Тут і курси по продуктам, і англійська, і курси з програмування для студентів. Коли мені наскучило весь час заповнювати тікети я домовився щоб частину робочого часу читати студентам С++. Стало легше.
6. Через якийсь час відпрацьований у компанії вивозять працювати в США. Спочатку у відрядження, а потім і назавжди. Правда я чув що умови там доволі погані, але то вже інше. Непоганий спосіб одночасно і кар’єру зробити і виїхати.
7. Сама компанія давала можливість взяти у неї кредит на купівлю квартири. Причому умови було дуже добрі.

Власне я би оцінив досвід як доволі позитивний. Там мабуть важко працювати джуніором – платять їм не так щоб багато, чисто галери. Але придбання досвіду йде на повну. Розумію і тих людей хто через короткий час пішов звідти – в мене самого перші місяці три був такий настрій. Нічого не зрозуміло, ні в коді, ні по процедурам, і просвіту не видно, ну і робота сама по собі нецікава. Як мені сказала головна HR на співбесіді – запам’ятай, ми не пишемо софт, ми його підтримуємо!

Причиною тому що я пішов стала моя нелюбов до Дніпропетровська, це по-перше. Ну а по друге, мені запропонували місце у цікавомо проекті, стартапі (читай деталі тут – http://013x4nd2.wordpress.com/2011/07/29/%d1%8f%d0%ba-%d1%8f-%d0%bf%d1%80%d0%b0%d1%86%d1%8e%d0%b2%d0%b0%d0%b2-%d0%b2-luxoft%d1%96/), і ось проти цього ІСД не могла протиставити нічого.

Як мене не пускали в шортах в ДАІ

Така історія.

Було це в червні 2007 року. Збиралися вже їхати туди де ми зараз є, терміново робили водійські посвідчення щоб одразу сісти за кермо.

Пам’ятаю що ходили в автошколу, але в основному пропускали, та і нікого е цікавило. Кілька разів їздили з інструктором по Києву (в основному тягнулися у пробці з Троєщини на правий берег). Ну та не про те.

Поїхав я подавати заяву на дозвіл здавати іспит на отримання водійських прав в якесь управління чи що ДАІ у столиці. Потрапити до них доволі складно, бо прийом йде з 16 до 18 години. Але час вдалося знайти.
І ось приїзджаю я такий діловий, стаю в чергу. А мені на прохідній – "А я тебе не пропущу".
- Чому? – питаю.
- В шортах нікого не пускаємо.
Я дещо охрєніваю і намагаюся з’ясувати чи це офіційні вимога і взагалі що за підстава для такої брутальщини. Виявляється "начальник заборонив".
Ну вдалося мені потім випитати телефон секретаря "начальника". Розмова була приблизно така.
- Чому не пускаєте?
- В шортах не пускаємо, тут не пляж.
- Ви можете мені показати правила де написано що в шортах не можна.
- Ні, таких правил немає.
- Дайте тоді мені довідку що ви відмовляєтеся мене обслуговувати через те що я в шортах.
- Не дам.
- Допоможіть мені вирішити цю проблему.
- Я можу дати свою спідницю. Хочете?
- Якщо я зможу увійти в ній то давайте.
- А більше вам нічого не треба?
В такому плані переговорюємося хвилин 10. Розмова закінчується фразою "не заважайте працювати".

Причому я був не один такий (літо ж бо і спека), але деякі прогнулися і побігли купувати спортивні штани з розкладушок поблизу.

Я вирішив що фіг їм, а не штани і пішов собі. Причому так це мене тоді схвилювало що я навіть хотів скаргу написати і питався в старому блозі як це краще зробити.

А вирішилося все доволі просто. В черговий раз поїхав додому у ЖВ і там без напрягів зробив собі права. Хто в курсі деталей хай поставить смайлик у коменти.

І у якості післямови – тут я ходжу у шортах всюди. На роботу, у кафе-бари-ресторани, у магазини та спортклуби. Не кажучи вже про державні установи. І зимою і літом. І в дощ. І не я один такий, і я далеко не самий молодий з тих хто ходить в шортах.

Дуже сильно помітно коли приїздиш в Україну що люди пнуться свій соціальний статус показати вище ніж він є натягуючи на себе некрасивий і непідходящий але “дорогий” одяг.

Кішка Лєнка, частина третя

Початок:

• Кішка Лєнка, частина перша
• Кішка Лєнка, частина друга

Ось переїхали му до Києва коротше. Спочатку я приїхав сам, знайшов квартиру за 2 тижні (до того часу контора дала мені пожити у їхній квартирі для гостей), заселився з рюкзаком в якому були тапочки, запасна футболка, спортивний костюм і рушник. Спав на голому ліжку вкриваючись костюмом і під голову клав рушник Ну та це було недовго – через тиждень приїхали мої Лєнки.

Олена везла Лєнку у спеціальній корзині для перевезень, поставила їй туди їжу і воду. Але ясно що у потязі всю ніч кішці було не до їжі, а вода, що не дивно, швидко була перевернута на себе. Ну і дивно було б якби не було в купе бабці яка всю дорогу нила що “от котів возять, а я в свою молодість недоїдала-недосипала, розікрали країну, сраліна на вас нема”.

Я боявся що буде з Лєнкою таке як і в Дніпропетровську. Ну в смислі що буде довго звикати до нового житла. Але на диво вона зайшла зразу з порога обійшла квартиру і визначилася де буде спати, де гратися.

В тій квартирі, яка здавалася майже порожньою – лише кровать з шафою у спальні і мінімум меблів на кухні, ми прожили кілька місяців, а потім Олена вирішила що дорого ми платимо (зається було десь $500) і знайшла трошки гіршу і трошки меншу квартиру у сусідньому будинку.

Там теж було непогано, до того ж той будинок був самий крайній, за ним йшли “дачі”, якась посадка і взагалі глуха місцевість.

 

У дворі Лєнка гуляла повзком (як це роблять усі домашні коти що бояться неба), годинами зосереджено дивилася на голобів на балконі, стрибала по вінах, меблях і головах і взагалі жила собі звичайним котячим життям.

Але ось і прийшов час нам їхати в штати…

 

Компанія погодилася лплатити нам перевезення кішки і ми почали готуватися. Дізналися що потрібен паспорт, якісь прививки болючі і огляди. Почали возити її до ветеринарів… Ніхто нічого не знає, паспорт продають, а що написати в нього уявлення не мають.

Потім, вже переїхавши, я з’ясував що документи ми всі підготували неправильно і у нас би Лєнку відібрали у Амстердамі. Там потрібні довідки від місцевого сертифікованого клюбу котоводів про те що наша киця не є національним скарбом, потрібні вживлені чіпи і відповідні наклейки у паспорті, потрібні спеціального формату фотографії і купа довідок про стан здоров’я. Причому з тих довідок деякі дійсні лише 3-5 днів. Така морока.

 

Як би там не було прививки і процедури ми робили.Після уколів і всяких мазюк нам сказали надівати на неї такий пластиковий раструб на шию щоб вона себе не вилизувала і нічого не розчухувала. Бідна киця була як прибита в ньому. Бувал іде така собі, голову ледь держе. Потім зачепиться краєм розтрубу за пдлогі, упреться головою і стоїть  не рухається. Могла так 10-20 хвилин простояти поки я не “визволяв” її поправляючи той ошийник. Ну або упреться розтрубом в стіну і стоїть, і стоїть, і стоїть… Візьмеш її, повернеш в другу сторону – о, побачила світло, пішла далі.

Як би там не було нарешті запакувалися, зібралися і поїхали в Бориспіль. А там самий жах і почався…

 

Кажуть нам – у нас нема підтвердження з Амстердаму, тому кішку вашу ми не випустимо. Ми їм і квиток показували, і розпечатки листів. Нє і всьо! Не випускають.

У Олени істерика і сльози. Почали прощатися з Лєнкою, віддали корзину батькам щоб ті забрали її додому в село. Самі у сльозах і сполях пішли на літак.

Уже в Сіетлі викликають мене гучномовцем на контроль тварин. Ну, кажу їм, так і так, не випустили кицьку, залишили ми її. Вони нам – до чогу тут Амстердам? Це усього лише проміжковий аеропорт, у вас же призначення Сіетл. Ми ще більше розтрохлися і набажали тій українській тітці купу негараздів.

Але потім, як я вже писав, я зрозумів що у нас не було всих потрібних документів, а ті що були було оформлено невірно. У цьому випадку тварину в країну не впускають, відбирають і присипляють. Так що схоже воно і добре що Лєнку не випустили.

Взагалі перший час було дуже важко і реально депресивно. Ми за минулі роки настільки звикли до неї що і проявлялося це у всьому у якихось дрібничках які ми не помічали до того. Нам тепер стало не вистачати партнера у іграх і суперечках. Тепер треба було по іншому ноги переставляти у темряві, по іншому перевертатися під ковдрою, по іншому закривати шафи і розкладати речі. В тому сенсі що тепер це стало можна робии аби як. Так само як і залишати відкритими вікна-двері, лишати їжу не в холодильнику все інше.

Коли ми дзвонили додому то одне з перших питань було “як там наша киця?”. А у киці не все було гаразд теж. З часом все виправилося, але про це колись згодом…

Продовження:

• Кішка Лєнка, частина четверта

Міша нарізає progressive death

Було це в Євпаторії, 2005 рік, на спеціальній базі де жили і тренувалися члени збірної України з різних видів спорту та інші спортсмени. Але оскільки грошей хочеться всим, а база стоїть впритул до моря, то там більша частина проживаючих були абсолютно ліві люди що не мають відношення до спорту.

А Міша ночами бухав працював у барі, а вдень грав на гітарі. Жив він з парою людей десь високо, ледь не на даху і завивання гітари було чути добре на увесь пляж.

 

Славік, дякую за відео!

Як я писав тексти пісень

Коли я тільки почав вчитися в інституті я дізнався що мій одногрупник (Славік, привіт!) не лише “теж слухає метал”, а ще й грає в групі. Це було вау! Я все життя заздрив, і досі продовжую, людям які краще за мене володіють музичними інструментами, вмію малювати або просто красиво і влучно складають слова до купи. І завжди мені хотілося бути поруч. Якесь відчуття що я гріюся в енергії творчості, чи що.

Славік не просто “теж слухав метал” як про нас говорили одногрупники яким що Арія, що AC/DC, що Metallica було одне й те саме. Він теж слухав thrash, який тоді мав ореол самого нового і проресивного стилю в металі. Death metal тільки почав проникнення у наші терени (хоча він з часом і вбив треш), грінду ще мало хто слухав бо було капєц як важко, спід-метал ніколи у нас і не був популярним. Хорошим, ідеологічно вірним металом у широких мас споживачів тоді були Scorpions, Deep Purple і “балади” Metallica. Всі інші групи відносилися ними (масами тобто) до підстилю “оруть як дурні”.

Ну та не про те.

Коротше рубали вони Корозію Металу і здається щось з Accept. Власне завдяки Славіку я теж почав грати на гітарі, про це колись згодом.

Крім того що вони грали кавери також ще намагалися робити свої речі. І потрібні були їм суворі такі, правильні тексти. Що небудь якщо не про демонів і Сатану, то хоча б про ман’яків, катування і інші речі про які можна співати волати з нордичним виразом обличчя.

Я і напросився. Ще важливо було щоб тексти були англійською. Тобто можна було і російською, виходило щось типу:

Тёмной ночью

Некрофил

Ржавою лопатой

Черепа крошил.

Вытаскивал наружу

Гнилостные трупы

Раскладывал по кучкам

Руки, ноги, зубы…

Це вже було достатньо непогано, але те саме англійською звучало б в стопіцот разів крутіше.

Причому неважло чи то би був правильний інгліш чи ні, головне знати що “здається майже правильно” і що означають деякі слова. Для чих цілей в мене був спеціальний блокнотик в який я записував “сташні” слова. Самі слова знаходив коли робив переклади з англійської (домашні завдання).

Потім група розпалася, навіть не пам’ятаю як вона у них називалася. Ex-Cemetery здається. Ну типу пару людей захотіли brutal death грати під впливом Cannibal Corpse, Obituary і інших подібних банд. А ті що залишилися назвалися Skull Hanter (що на моє глибоке переконання означало “Мародер”) і типу грали death thrash (Sepultura же!). І от тоді я приєднався типу до них, але на всих без винятку репетиціях я був в цілковитожу ужості і заціпенінні бо грати толком не вмів, навіть гаму навряд би рівно зіграв.

Ти не менше ми щось пробували, ліпили своє і намагалися грати ту ж Корозію, а також Shah. А головне що як мінімум половину з того що ми грали було спробами зліпити щось своє. Нічим толком воно не закінчилося, але пригадувати приємно.

Далі Міша, що на той час грав на басу, вирішив що гітара це те чим йом треба займатися в житті серйозно і почав готуватися поступати (і в результаті таки закінчив щось там по класу джазової гітари). І він же знайшов собі команду яка рубала дуже нефіговий швидкісний death. Там у них все було набагато серйозніше. Вони і лабали круто, і пісні у них всі свої були і доволі прикольні. Команда називалася Cleopatra.

Спочатку вони прийшли до мене просити “накатай нам пару текстів, шоб про мерців і Сатану”. Оскільки з попереднього лосвіду минув вже якийсь час то я знав як робити це трохи краще і почав записувати “рибу” – рітмічний малюнок тексту з наголосами. Потім в рибу вставлялся словосполучення і речення, а потім порожнеча заповнювалася іншими словами. Це знову ж таки було коряво без сумніві, але хоча б приспіви та якісь акцентовані воплі вже були схожі на інгліш.

Інше питання що їм тексти не були потрібні взагалі. Ну тобто вокаліст з трудом читав ненаші літери, і слова, кірм тих які було добре чути, вимовляв усі невірно. І поняття про що йде мова не мав. Але без бумажки співати не мог. Крім того співав він гроулом і розібрати щось було просто нереально крім “гр-гр-гр… Ври-бри-бри… Баааа!!!”. Але як я вже казав мої запевнення зо текст осмислений і в рамках жанру давав команді більше впевненості і підвищував ЧСВ.

Крім того що я писав їм тексти я ще почав ходити з ними на репетиції і “сидіти за пультом”. Навіть один раз з’їздив з ними на музичний фестиваль якийсь в Дніпропетровськ. Колись давали інтерв’ю на місцевому радіо. Мене питали чому тексти англійською – пояснював що це для стилю стандарт de facto і інша мова віднімає від пафосу 10 балів. Ще там щось питали, не пам’ятаю. Зараз навіть важко уявити що в ефірі жовтоводського радіо крутили death metal. Це був десь 1995-1996 рік.

Команда нажаль (а може і не нажаль) ролзпалася – хтось пішов в армію, хтось поїхав в Москву працювати, хтось в інститут поступив, хтось почав колотися і десь пропав без вісті.

Потім якось воно розсмокталося все, більше часу став приділяти комп’ютерам, класичній гітарі і взагалі перестав слухати метал (думав що назавжди).

Закінчив інститут, вже працював в ньому ж. І от якось доволі випадково зійшовся з місцевою групою “Жовтий Чай” в якій грав Міша. Група ніколи не могла визначитися зі стилем, грали то фанк-рок, то поп-рок, то взагалі інструментальщину якусь. У них були і автори текстів. Писали тексти їм дівчата (в основному одна дівчина) що займалася у театральній студії там же де вони репетиції влаштовували. Тексти були українською, і тексти біли дуже хороші.

Взагалі команда підходила до процесу доволі серйозно і намагалася якось “комеціалізувати” – пролізти на радіо, на фест якийсь, поїхати у кліубах повиступати. Частково їм це вдавалося, кілька разів їздили і у клуби і на відкриття торгівельних центрів чи ще які події. І хоча ілюзій та максималізму в них вже не було, а був досвід, все одно для України їхня музика була “не формат”. Представники радіостанцій, наприклад, казали що “в принципі непогано, може щось і вийти, але я таке в ефір не пущу бо аудіторія не сприйме”. Але тим не менш команда не здавалася, записувалися в студії, шукали кошти на зведення, намагалися контактувати з продюсерами…

Коротше знову про тексти. Тут вже важливо було все. Був чистий вокал, було добре все чути. І потрібен був не просто римований текст, а текст зі смислом, щоб можна було простежити про що мова. Але це ніяк не вірші були. Тобто можна було б написати (теоретично) хороший вір. І потім приходив вокаліс і казав що “мені незручно ось тут співати цей склад ось після цього, я хочу тут ноту витягти вгору, а мені попередній склад не дає динаміки”. Тобто навіть текст щзвучить добре коли його читаєш, але співати його можна лише в стилі россійського року – абсолютно безвиразно і з однією інтонацією. Ну от і було таке пнешся, дмешся, напишеш щось, радієш який ти вправний зі словами. А потім тобі кажуть “нє, встав сюди якесь слово щоб там був ось такий склад, і щоб потім можна було зробити невеличку паузу і далі було або о-ла, або а-ла…”. Ну думаю ви зрозуміли. Чесно кажучи навіть якби у мене був хист до цього то заробляти літературною діяльністю на життя я все одно не наважився б. Дуже важко і з негаратованим результатом усе.

Ті тексти до яких я мав відношення я з часом переопублікую (все було колись у ЖЖ), і мабуть зроблю спеціальну рубрику для них. І так, я прекрасно розумію що вони не художні, слабкі і примітивні. Але цінність їх не в тому. І взагалі то буде більше для себе.

Ще якицсь час після переїзду в Дніпро, а потім і в Києв я намагався співпрацювати з ними, але на відстані нічого не вийшло.

А сама група розпалася через індивідуальну несумісніть. Потім як тільки вонине називалися і що не грали. Це був і Ukantropop (укр-поп), і “Тріо Три” (тріп-хоп), і Jihad Crimson ще якісь проекти і назви. Зараз це здається називається Where Is the Music? і грають вони джаз.

Якщо кому цікаво то можна трохи послухати (не з моїми текстами, нажаль):

• Ukantropop – http://www.last.fm/music/Ukantropop/%D0%94%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B0+%D0%A0%D1%964
• Jihad Crimson – http://www.youtube.com/user/Rustam220878#p/u/27/sV97n2ZZyOs
• Тріо Три – http://www.youtube.com/user/Rustam220878#p/u/36/ik3WzlH9xGA
• Where Is the Music? – http://www.youtube.com/user/Rustam220878#p/u/4/slHF-DVZTAc

А з того що я писав мабуть нічого і не збереглося (в смислі музичних записів з моїми текстами). Може воно і на краще.

Як я був піонером і не був комсомольцем

Тяжко жить на свете октябренку Пете:
Бьет его по роже пионер Сережа

Но и у Сережи жизнь не сахар тоже:
Бьет его по харе комсомолка Варя

Да и у Варвары жизнь полна печалей:
С нею жить не хочет коммунист Виталий.

И у коммуниста в жизни горя хватит:
Он за октябренка алименты платит.

Автора і рік не знаю, але почув цей віршик вперше ще у молодших класах…

Так склалося що переважна більшість моїх читачів молодша за мене (про це теж колись напишу), отже могли вже не застати піонерію і всілякі піонерські радощі.

В школі, не пам’ятаю точно в якому класі, але здається у другому, усих приймали в жовтенята. Тобто всим видавали зірочко з молодим Вовой Лєніним, і всі мусили їх носити. Власне в перших класах ніхто особливо не сперечався і навіть не питав “а чому?”. Бо училка сказала, ось чому!

Старші товарищі навчили нас терти ті зірочки об асфальт і виходили “значки з скелетом”, а потім, коли в совкове болото прорвався metal, вони стали називатися “значки з Iron Maden”.

Ну от, жовтенятами були усі, ніхто нічого не питав.

А про піонерію вчителлі розказували страшилки як тих хто погано себе веде і погано вчиться не будуть приймати в піонери.

Знову ж таки всих без винятку приймали в піонери в четвертому класі. Але оскільки я типа був одним з тих то добре вчився і добре себе вів то мене, з парою інших однокласників “апредставили” до позачергового входження в піонери. Ще в третьому класі.

Страхали тим що як запнешся у словах клятви, чи не відповіси на питання піонервожатих, чи знайдуть якийсь порочний вчинок в твоїй біографії то пролетиш… Страшно було осоромитися.

На практиці все виявилося простіше. Завели нас у Кімнату Пам’яті. Така кімната була в кожній школі – одночасно мікро-музей Великої Вітчизняної, трудові перемоги радянського народу під керівництвом Комуністичної Партії, досягнення випускників школи, … Ну от значить там “горить” Вічний Вогонь (порізана на смужки піонерські галстуки з пропелером вентілятора під ними), приглушене світло, музика “про війну”. І значить кілька відверто нудьгуючих піонервожатих у парадній формі. Ми теж прийшли такі всі білі, красиві, піднесені.

Зараз думаю, будуть всі по черзі говорити клятву, а потім дорослі піонери будуть кожну кандидатуру обговорювати і вирішувати чи достоєн третьокласник бути радянським піонером. Принаймні так було описано в документах по яким ми готувалися до церемонії.

На практиці ж вийшов вперед один найстарший піонер, сказав “повторюйте за мною” і почав невиразно читати клятву. Потім усі пов’язали краватки… Сказати що ми були в шоці це не сказати нічого. Настільки буденно, неурочисто та пофігистично все було. Може з тих часів і почала накопичуватися моя нелюбов до совка.

Потім нас повели до пам’ятників. Знову ж таки по сценарію ми мали обійти всі пам’ятники і музеї у місті, всим вклонитися і покласти квіти. На практиці ж старшокласники, раді що їх звільнили від уроків, довели нас до першого пам’ятника і десь змилися гуляти. А хто розказує вам що в СРСР школярі не прогулювали уроків і не курили на перервах той просто бреше.

Так от, прийшли ми до пам’ятника (це був Вічний Вогонь), покрутилися там, і не знаючи що робити пішли назад у клас. Це була мить тріумфу! Як зараз пам’ятаю – йде урок, ми, без стуку відкриваємо ногою двері і в абсолютній тиші йдемо за свої парти. І хтось в екстазі майже шепоче “дивись, вони вже ПІОНЕРИ”.

Власне гордощів вистачило ненадовго, лише перші дні вчителі трошки більше пиляли з приводу “ви тепер піонери, і повинні показувати всим приклад поведінки”.

Завели ми і “піонерські книжечки” в які кдеїли марки, які нам видавали за внески. Так, в союзі піонери, комсомольці і інші комуністи платили партійні внески.

Було пару спроб організувати нас “допомогати бабусям”, в смислі піти там до якихось пенсіонерів додому, посовати їм меблі, чи допомогти банку варення з’їсти витягти з погребу. Але все якось не хотілося сильно, та і ясно було вже що це понти прости.

В четвертому класі усих прийняли в піонери. Без винятку, без “іспитів”, без підготовки. Бо треба щоб у школі всі четверокласники були піонерами. Совок такий совок.

Дуже швидко носіння піонерського галстука стало напрягати. По-перше, хулігани відривали кінці галстука (а це ззробити було дуже легко), а за галстук з відгризеними кінцями вчителі проїдали всю голову про нашу неповагу до піонерів-героїв і жителів блокадного Ленінграду. А, по друге, стало просто модно не носити галстук. І якщо десь в 4-6 класі це робили одиниці, і то завжди мали його в кишені щоб пов’язати як тільки вчитель помітить і почне лаятися, то в 7 класі тількі повін ботани їх носили. А в 8 класі вже жодна людина з галстуком не ходила.

Щоб побороти “проблему з неносінням піонерської атрибутики” вчителі старалися задіяти батьків. Ті батьки, які не хотіли щоб їхні діти були хуліганами і трієчниками, вранці стояли на балконах і дивилися щоб діти йшли в галстуках. Як тільки виходили з двору то одразу з усі їх стярували з шиї і клали в кишеню. Це в молодших класах. А у старшаків взагалі тих галстуків не було.

Коли прийшов час нам бути піонерською дружиною то всі дружно відповіли “нафіг нада” і далі процес переводу жовтенят в піонери було повністю формалізовано. Совкові ритуали просто на очах ставали все безсмисленішими і безблагодатними.

А потім, друже, було вже ближче до закінчення школи. І якби треба було “здавати іспити” і проходити “комісію” з приводу переходу у комсомольці. Знову ж таки на практиці це означало що тобі давали значок і ти починав платити інші внески. І якщо ви раптом не знаєте то в союзі поступити в інститун не можна було якщо ти не був комсомольцем. Ні, це не було якоюсь проблемою, всі ставали комсомольцями по досягненню певного класу (8-го здається) автоматично. Але була Перебудова у самому розквіті, стало МОЖНА не бути комсомольцем, і стало модно не бути комсомольцем. Якось так сталося що увесь мій клас перевели у комсомольці, а мене ні бо якимось чином пропустили, а я був на якихось змаганнях. І потім всі (ну добре, не всі, а кілька ідейних) сильно були не задоволені, а я намагався уникнути комсомольства усима силами. Мене і переконували що вимогу бути комсомольцем ось-ось повернуть назад, і що “в інституті все одно будуть на це дивитися і можуть не прийняти навіть якщо можна не бути комсомольцем”. І сталося так що на випускному в школі я був єдиним хто не був комсомольцем

На вступних в інституті (правда не в “Стратегії”) і правда питали “а ти що, не комсомолець?”, але ніякої ролі це не зіграло.

Головне що я хотів сказати – система була настільки дебільною і демотивоючою що жорстоко і неприємно обламувала дітей які все ще хоч трошки вірили в соціалістичні ідеали, і робила повними циніками і пофігістами старших.

Кішка Лєнка, частина друга

Початок:

• Кішка Лєнка, частина перша

Так, я ж забув розказати як наша киця виглядає!

Коротше невдовзі після того як вона у нас завелася ми прикупили пару кілька книжечок про те як доглядати за котами і іншою довідковою інформацією. І була там одна книжка чисто про породи (цікаво ж!).

Ну от почав я читати про породи і знаходжу опис “російської блакитної”. Ні, спочатку ми вірили що у нас “британська блакитна”, але розуміли що крім кольору вона нічим більше не схожа. Ну от, а про російську пишуть що: 1) довгі тонкі лапи, 2) великі гострі вуха, 3) довгий тонкий хвіст, 4) колір вусів, брів, носа, губ повністю співпадає з кольором хутра, 5)…

І у нас все це є!

Далі читаю про характер і поведінки: 1) одна з небагатьох порід що любить сидіти дома і не любить бувати на вулиці, на вулицю не проситься, 2) любить заховатися, сидіти тихо-тих і щоб її шукали, 3) любить бути в компанії “на рівні”, але щоб її не чипали і не шуміли, ну і так далі.

Ну блін же ж, це ж точно про Лєнку! Читаємо і радіємо що за пару гривень прикупили кішку вартістю пару тисяч баксів

А далі почали читати пункти по яким знімають бали на виставках. Виявляється для кожної породи є такий список і судді ходять і віднімають бали від максимума. Ну і знаходимо 1) кілька білих волосинок на спині, 2) кілька білих волосинок на “краватці”, 3) кілька білих волосинок на “трусиках”. Причому “кілька” це реально 3-4 штук. Але за них щось там сильно дофіга знімають. Далі пішло: жовтизна в кольорі очей (повинні бути чисто зелені), щось з там з кольором подушечок і всяке таке. І в результаті усі ті штрафні поінти що можна було знайти ми і назбирали.

Але як ви розумієте це нас не переконало в тому що у нас не найпородистіша кішка на світі.

Стосовно ж того як вона себе вела і поводилася то теж усе саме так як нам і хотілося (чи то вона нас примусила вірити в те що ми саме того і хочемо?) – засяде десь у шафі і сидить тихо-претихо, а ми бігаємо по хаті і зазираємо в усі закутки де вона поділася. І лише насипання їжі миттєво призводило до того що Лєнка матеріалізоувалася біля своєї миски.

Крім никання вона ще любила гасати за жолудем, натурально як собака бігла за ним і приносила назад у зубах. Ну або за тенісною кулькою. Але швидко “втомлювалася”, відходила в бік і дивилася як ми продовжуємо одне одному ту кульку кидати. І спробуй тільки зупинитися!

Ще любила гасати за мною, або від мене. Причому іноді не прои була закласти віраж по стіні, прямо як Джекі Чан.

Ну і покусати-поцарапати руку якою я з нею боровся, куди ж без цього. Але такі розваги вимагали спеціальної старої шкірряної рукавички, бо інакше будеш весь у кровіщі.

Взагалі ті у кого дома є щось із котячих можуть підтвердити що починаєш дома по іншому ходити – так щоб щоб ненавмисне не зафутболити тварику кудись Починаєш так ноги більше вгору піднімати перет тим як ступити вперед. Особливо коли темно.

Ну а уві сні перевертаєшся в кілька прийомів щоб не завалити кішку яка спить десь зверху – натягуєш фрагмент ковдри руками, піднімаєш, повертаєшся, опускаєш ковдру.

Неймовірне вміння випрошувати їжу здається вроджене. Куди б ти не йшов Лєнка вилітає попереду з воплями “Ура! Їсти, їсти! До холодильника!” і веде тебе до своєї тарілки. Навіть якщо тільки но поїла.

З роботи зустрічала нас по різному. Мене так – спочатку залзти на одних кігтях передніх лап по джинсах мені на плече, потім залізти у пакет з питанням “шо приніс?”, потім тягти за руку до холодитьника – “насипай їсти!”. А Олену зустрічала так – стриб на плечі, потертися, пообніматися, поцілуватися, признатися у коханні і помурчати… Ну шо ж поробиш

Продовження:

• Кішка Лєнка, частина третя
• Кішка Лєнка, частина четверта

Кішка Лєнка, частина перша

Якось спочатку я був абсолютно байдужий до котів. Ну тобто взагалі. Є вони там чи нема, ніколи вони в мене ні інтересу не викликали, ні бажання завести собі. А собак я боюся. Від великих взагалі в оціпеніння впадаю, від маленьких просто нервуюся. Прямо з дитинства.

А Олена тим не менше кілька років мене пиля про “ну давай заведемо кицю, ну давай, ну давааааай”… І от якось вона лежала в лікарні і в палаті познайомилася з дівчиною яка роздавала свіженароджених кошенят. І пообіцяла їй що ми одного заберемо.

Ну я звісно пооперався, але чи то в мене настрій такий був, чи зірки так склалися, але я махнув рукою і сказав що давай візьмемо. І от після роботи, чорним зимовим холодним вечором ми зайшли забрати своє кошеня. Нам винесли таке маленьке, свіженароджене, трошки аж фіолетового кольору. Відсипали ми жменю дрібних грошей хазаяйці і пішли собі. Це було за якийсь тиждень до нового 2000 року.

Йшли і думали як кицьку назвати. В принципі до того ми майже погодилися назвати її Леся, але побачили що вона ніяка не Леся зовсім. А Олена запхали її під пальто такого точно (ну просто один в один) сірого кольору що і кицька. І от сидить воно там, мале, дохле, носа висунути боїться, і починає сердитися і гарчати. Ми аж розсміялися. Я і кажу – “вона, Лєна, прямо як ти коли сердишся, просто якась друга Лєнка”. От так ми і зрозуміли що кицьку звати Лєнка.

Спочатку ми навіть не вимикали світло коли йшли з дому, думали що їй страшно в темряві самій Перші пару тижнів Лєнка ходила лише під стіночкою, вона взагалі народилася останньою і була найменша і найслабша з поміж своїх братів і сестер. Але характер… Ага, до туалету вона була привчена вже одразу, бігала шукала куди сходити в перший день, мабуть мамка навчила.

Як положено гралися з нею у м’ячика, тягали мотузку з бантиком на кінці, борюкалися… Власне на другий день я цілком нормально сприйняв що це член нашої родини і вже ніколи не переймався з цього питання більше.

Власне чому я більше симпатизую котам так це через їх чесніть. Собаки схожі на людей – розуміють хто в родині головний, яка їєрархія і позіціонують себе у відповідне місце в ній. Собаки знають кого любити, кого терпіти, а хто не важливий. Такі собі високосоціалізовані люди. Коти ж, на відміну, плювати хотіли на всих хто їх особисто не влаштовує. Тобто вони ще якось терплять людей бо ті їх годують, але щоб заслужити хоч якусь симпатію треба постаратися. Тому і вважаю їх чеснішими і правильнішими створіннями. Але не будемо в срач перетворювати, нікому нічого доводити не збираюся, це просто моя думка і те що я відчуваю.

Ну от, а далі вредний характер почав проявлятися так що ой-йой. Наприклад коли ми продавали квартиру і покупці від банку (три здоровенні мужики) ходили і кругом зазирали Лєнка налетіла на одного і так нашугала що вони просилися щоб ми її забрали.

А потім, коли ми в тому ж під’їзді переїхали на інший поверх то вона спочатку все тікала на перший і сиділа там під замурованими дверима, тіпа додому прийшла.

В принципі кожен хазяїн кішки чи кота розкаже про те як його тварика усих ганяє і нічого не боїться. А я не буду. Я в тому сенсі що наша непоступлива ані на стілєчки, аж ніяк.

Потім коли в неї настала пора плакати за котиками ми так натерпілися, такі історії були. Приносили ми і котів додому. Був навіть один такий що розшмонав у клапті китайську торбу поки я ніс його додому. Ніфіга… Ті що помолодші сиділи під столом, а ті що побільші і з досвідом по свійські так підходили, притискали лапою голову до землі і починали пристроюватися ззаду. І тут починалася бійка. Вони носилися по хаті, били горщики з квітами, орали як несамовиті і шипіли одне на одного всю ніч.

Возили ми її і в село до сільських котів з манєрами попроще. І знову нічого. Навіть гуртом так і не подужали. Коротше досі вона у нас цнотлива Якщо хто хоче сказати “та от треба було бла-бла, гарантія 100%” то я готовий постпорити що це ми теж пробували і нічого не вийшло. Так, ми багато через що пройшли.

З іншого боку як її не чипати то і вона ніколи сама агресію не проявляє, від шуму та запахів краще піде до себе у кімнату. Коли до нас приходили друзі то Лєнка займала місце за столом на вільному стільці чи у колі на підлозі і водила головою туди-сюди дивлячись на того хто говорить. В смислі не збоку сиділа, а от прямо так і положено в компанії займала своє місце.

От брата мого, Романа, Лєнка щось не надто любиль, шипить і лапою замахується. При тому може залізти на коліна до нього і заснути там. А от знімати її, чи навіть торкатися він права не має – одразу отримає по руці і буде вкушений.

Ми гуляли з нею по вулиці, але ходити вона не надто любила, в основному сиділа у мене на плечі і все навколо оглядала. А сама на вулицю ніколи не просилася. Вистачає для усього балкона – погуляти на перилах і заснути на самому їх краєчку так що вітер її хитає а всі аж за серце хапаються як бачать це.

Потім я поїхав у Дніпро працювати і якось забрав Лєнку з собою. Олена мала приїхати через пару днів. Так поки вона не приїхала Лєнка просиділа всі 2 дні під диваном і виходила лише поїсти і в туалет. Як тільки дружина зайшла в квартира так одразу і кішка з’явилася на світ і наче нічого і не було.

В Дніпрі вона якось у нас випала з вікна і зламала лапу. Вірніше ми спочатку не знали що зламала. Бачимо – шкутильгає. Поніс я до одного ветеринара. Той щось там позаглядав і каже що типо вона нас дурить, розтирайте що напухло спіртом і все пройде. А вона оре як лапи токаєшся і взагалі перестала ступати на неї. Через кілька днів повіз я її у нормальну ветлікарню. Там зробили ренген і скзали що перелом. Ну отже давай робити операцію. Вкололи її якимось присипляючим. А видовище це ще те, скажу вам, кішка під наркотою… Побрили лапу, порізали там, спицю вставили, забинтували. Виносять, кажуть за пару тижнів привозь спицю виймати (вона прямо назовню стричить у неї між пальців). А кішка спить. І спить так з неповністю закритими очима. Очи почали сохнути і навіть видно було що поверхня вже пішла хвилями, бррр.

А далі була веселуха міняти пов’язки і мазати мазями. Якщо ви не пробували чимось помазати чи забинтувати кішку то скажу просто – це лише практично нереально. Все намазане одразу злизується, все намотане зривається зубами. Ну та нічого, виходили, тільки і досі один пальчик на передній лівій лапі не працює

А потім ми поїхали у Київ. Олена везла Лєнку потягом. Я боявся що в новій квартирі вона буде призвичаюватися, але з прешої ж секунди все було нормально.

Продовження:

• Кішка Лєнка, частина друга
• Кішка Лєнка, частина третя
• Кішка Лєнка, частина четверта

Як я працював в Luxoft’і

На той час як мене переманили в Києв я працював в Дніпропетровському ISD. І все там було непогано, платили добре, вся зарплатня біла. От тільки робота була нудна ну просто неймовірно. Головна причина – повільність та забюрократизованість процесів. Ну та не про це…

От якось дзвонять мені і кажуть що є тут у нас такий цікавий проект чи то “Куп” чи то “Куб” (з’ясувалося з часом що Skoop), типо пишемо інтернет-пошук і взагалі у нас добре, їхай до нас.

Ось така у нас була команда

Ну поїхав на співбесіду, оплачують же. А на той час це було доволі круто, не всі так робили. Покатали мене на таксі з офісу розробників у центральний офіс.

Коротше серйозні потсони у опен-спейсі шось сидять колбасять, якийсь американець у них там, повний agile і взагалі кльово.

На співбесіді не так щоб питали щось складне, в основному стандартні українські співбесідні питання про віртуальні деструктори. Також попросили лист на інгліші написати і показати як роблю TDD у Блокноті.

Потім з’ясувалося що це стартап інет-пошуку зі спеціалізацією в пошуку людей – інтереси, компанії, друзі, …

Усе майже писали самі, боролися з перформансом постійно, весело було. Зараз я сприймаю все це як дитячий садок, але тоді це виглядало круто, ідея здавалася робочою, архітектура правильною… Але то ж стартап! Головна ціль в таких випадках вразити інвесторів і продатися подорожче доки ніхто не розібрався що до чого. Це не в смислі що ми мухлювали, у нас все було класно. Але ніякого масштабування, балансування і інших речей передбачено не було.

Ось такий у нас був опен-спейс

Американці виявилися не простими, а динозаврами ІТ – участь в комітетах ASCII, директорування у відомих компаніях, дружба з відомими дядьками типу Граді Буча. Ще й книжки вони пишуть типу тієї що її обкладинка приведена.

Найбільше що мені сподобалося так це саме гнучка розробка – планування на тиждень, стендапи, максимальна ефективність. Я просто очам своїм не вірив як багато роботи ми встигали робити.

Ось так ми точили їжу в ресторанах

Luxoft же взагалі це така велика контора яка “здає напрокат” команди і люди працюють не те що над і близько не схожими проектами, але навіть в різних умовах. У нас, наприклад, був жирнючий інтернет, по два монітори, повністю відсутня документація і поштова переписка, щотижневе спілкування із замовником, пиво по п’ятницях і якась бігалка-стрілялка вечорами. В інших командах були зовсім інші порядки.

Гроші на той час платили налом. Виглядало це круто – приїздила бухгалтер з водієм, розкладала на столі стопки баксів так що весь стіл був ними зайнятий. А далі люди підходили по черзі, називали прізвище, отримували гроші і все на цьому, ніяких документів підписувати не треба, гуляй собі. На той час коли я вже майже точно знав що піду з компанії почали нас гнобити щоб ми усі ставали приватними підприємцями. Я, чувши не раз який геморой закриття того ПП, тягнув до останнього і таки уник цієї щасливої долі.

Ось так ми каталися на картах

Зворотня сторона це звісно як завжди – мінімільна офіційна зарплатня, мінімум відрахувань в пенсійний фонд, непрозора схема кар’єрного росту і росту з/п.

Хоча компанія навіть зробила нам з часом медичні страховки, але на той час в Україні вони були непотрібні тошки менше ніж повністю.

Ну іне обійшлося без приколів під час звільнення. Не хотіли видавати гроші завчасно, казали шщо тільки у вказану дату можна. Але це вже приколи бухгалтерії. Довелося поїздити туди-сюди (офіс де я працював був доволі далеко від центрального офісу), попідписувати і порозпечатувати документи, навіть візу вимагали показати. Але в кінці кінців таки видали гроші.

Підсумок такий: команда була супер, монсти і ман’яки (і чесно кажучи я дуже хотів би бачити більшість з них тут у нас, так що якщо хтось з них читає і вагається – не вагайтесь, зв’жіться зі мною плз), проект був супер, про контору взагалі мало шо маю сказати (: Треба дивитися на який проект йдете та які у них порядки там. Але в цілому незрівнянно краще ніж попередня робота.

Ось так я працював працю

В сумі я провів там майже рік, і за винятком останнього місяця це було дуже круто. А що поламалося? Ну історія типо така. Ті дядьки що почали проект знайшли директора який повинен був принести ще більші інвестиції бо він знав людей з грошима (здається навіть продали йому стартап). Той швиденько зафігачив офіс у штатах з адмінами, адвокатами, менеджерами і дізайнерами. При чому майже всі вони як на мене були непотрібіні. Потім він почав показувати проект інвесторам, і при цьому інтенсивно пропихував свою ідею з якою носився вже якийсь певний час. В результаті показавши комусь який у нас крутий пошуковики він вибив якісь гроші під розробку зовсім іншого продукту.

І от повертається наш менеджер зі штатів і з порога заявляє що все що у нас є ми викидаємо (так, абсолютно все) і починаємо писати на джаві якусь систему боротьби зі спамом. Це був капєц, ніхто нічого не розумів і деякий час навіть намагалися продовжувати працювати над тим куди вже вклали неміряно праці.

І самий прикол був в тому що у нас то була команда С++ програмістів. Коротше найняли сеньйора джавіста, почали вивчати якісь ліби і фрейворки. А воно все якесь таке… Та ще  не хочеться робити ту нудятину. Народ вже відверто засумував і почав неспішно шукати собі де приткнутися. Не самий поганий варіант – ти типо працюєш, шось навіть якісь сторінки робиш, в той же час ходиш на співбесіди, розсилаєш резюме і пригадуєш як класно було.

Потім коли я вже переїхав у Редмонд вони наче запустили продукт, зняли якісь рекламні роліки, а за кілька місяців усе закрили і всих розігнали. З одного боку наче бездарно втратили все, правда? А з іншого ті хто почав стартап відбили свої гроші, новий директор кілька місяців отримував зі своїми корєшами нефігову таку зарплатню. Ну а гроші інвесторів згоріли – так це статистика. Скільки там, один з тридцяти стартапів вистрілює чи що? І той що вистріл.є покриває інші 29 які провалилися. Так що отаке.