…нас ще все дивувало.
А особливо те що як випаде сніг (з часом з’ясувалося що це трапляється раз на 2-3 роки) то машини і люди зникають і на роботі нікого нема.
А жили ми тоді дуже близько до моєї роботи (15 хвилин пішки). І можна було піти і спокійно програти у пінг-понг без черги.
Пост без теми, просто публікую старі (і погані) фотки, заразом і пост для статистики додаю.
Це ми такі тільки понаїхали у столицю, місяць чи два прожили.
Після Дніпропетровська Києв здавався чисто вилизаним, майже європейським містом. Потім пообжилися і почали бачити різні некрасивості…
Старі фотографії!
Вже третій день йде сніг. Вірніше як – в понеділок щось там посипало і під вечір майже розтануло. Але народ трошки наляканий ходив. Вчора обіцяли завірюху, але нічого так і не сталося. А сьогодні прямо з ранку все так добряче засипано і досі мете…
На вулицях порожньо – всі працюють з дому. В басейн заходиш і вибирай яку хочеш доріжку, в одному троє людей плаває, в другому взагалі одна.
Їздили обережно (20 миль на годину), але місця повно і бажаючи обгоняли.
Автобуси проте їздять нормально – з цепами на колесах і вільними дорогами.
Проблем з такою погодою насправді кілька. Сильний сніг випадає раз на 2-3 роки, тому і техніки особливо для його прибирання нема. Народ не надто вміє водити по снігу (ті і нафіга тут таке вміння?). Ну і не в останню чергу те що всі дороги навколо доволі гористі – то круто вгору, то вниз. А на укатаному снігові це ще та веселуха. В Сіетлі навіть в суху погоду у мене бувають проблеми коли стоїш на червоне світло в круту гірку… 
А ще коли чистять дороги то машини весь сніг сиплять на тротуари, бо ними і так майже ніхто не користується. І біжиш потім задираючи коліна вище пупа. Важче навіть ніж по піску бігати.
Ото таке.
Спочатку після отримання візи ми якийсь час тупили і все чекали кони нам пришлють квитки на літак. А тим часом наші речі запакували і переправили в штати морем. А ми все чекаємо… Потім я вирішив зв’язатися з людиною що опікувалася нами з боку компанії. З’ясувалося що вони чекають доки ми їм скажемо на яке число нам потрібні квитки 
Коротше купили нам квитки в останній момент.
Проводжати нас приїхали родичі, всю ніч не спали, провели до аеропорту. В Борисполі не пропустили наш кішку і довелося залишати її батькам Олени (далі читати тут). Сідали ми на літак до Амстердаму у соплях та сльозах.
В Амстердамі ще 5 годин. Спати так і не лягли. Побродили аеропортом, подивувалися як це воно може бути так чисто там де так багато людей. Поофігєвали з цін – пляшечка води 6 євро. Потім ще 10 годин у літаку до Сіетла. І знову без сну.
Чомусь и думали що в аеропорту нас зустрінуть. Ага, щаз. Після перечитування документів з’ясувалося що нам треба взяти з прокату машину. Нормальні люди як правило їдуть на таксі в тимчасову квартиру, а потім наступного дня беруть машину поблизу. Ми ж з переляку взяли машину прямо в аеропорту і поїхали шукати ключ. Там був ще той квест – спочатку знайти місце дележать ключі і вказівка як проїхати до житла, а потім шукати саму квартиру.
Пішли за машиною, показуємо роздрукований мейл, а вони нам кажуть номер слоту і дають документи на машину. А ключі? – питаю. Так а ключі в машині – дивуються вони.
Це вже був другий день без сна і мізки не дуже варили. Ясно що навігатор ми не придумали взяти і поїхали за вказівками з є-мейла. Ну а водили ми не дуже, фактично Олена перший раз вела машину бо мала хоч якесь уявлення к воно робиться. Страшно було капєц…
В аеропорту поліцай підійшов і спитав у нас звідки ми. З України – кажу. Він такий – do you have SALO?
- Ні, нема у нас сала.
- Але ж ви знаєте що воно таке?
- Так, знаємо, але ми його не веземо
Шукали ми ті ключі годин 6 якщо не більше. І були вже в якомусь каматозному стані. Знайшли адресу чисто випадково. Заїхали і в Сіетл, і навколо покаталися добряче. Потім ще години 2-3 шукали де ж наша ночівля. В кінці-кінців я пішов у якусь забігайлівку, знайшов там групу індусів і почав їх просити щоб вони провели нас куди треба. Ну вони введи адресу в свій навігатор і поїхали попереду. Так ми і дісталися далеко за північ до своєї тимчасової квартири.
Наступного дня я вже вчився водити машину сам А ще через пару днів треба було заправляти машину і мексиканці на заправці показували нам як це робити.
Ще через якийсь час я стукнув ту машину (Chevrolet Impala) об автобус і нам видали іншу (Hyundai Sonata). А потім ми купили свою першу машину (Chevrolet Malibu MAXX) і повертали прокатну – тимчасову видавали на місяць. Причому поїхали здавати двома машинами, біля аеропорту заблукали і я потім довго Олену їздив шукав.
Квартирка була непогана така – з меблями, посудом. Там навіть інет був оплачений, але ми про це не знали. Квартиру давали на два місяці.
Спочатку нас дивувало все – запахи не ті, їжа не така на смак, чисто і порожньо, зайці і білки що бігають між будинками, і люди що посміхаються як тільки глянеш на них.
Стосовно ж наших речей які відправляла якась українська контора. Десь в передостанній день я про всяк випадок вирішив подзвонити і спитати чи все у них в порядку. Вони з подивом сказали мені що звісно ж ні, я ж їм якусь довіреність не написав. Коротше примусили мене бігати по нои=таріусам, заповнювати і підписувати якісь бланки… Дурдом цілий. І от ми вже в штатах. Пишу їм – коли наші речі прийдуть. Вони мені – треба лист від працедавця на фірмовому бланку, з печаткою і підписом директора. Дурдом… Тут ніхто не розуміє що таке фірмовий бланк з печаткою… Тягнеться все це тижні три. Нарешті мені уривається терпець і я пишу нашим адвокатам “Допоможіть!” і розказую деталі. Менше чем через 10 хвилин приходить лист з української контори з текстом “ваш груз вилетів, і вабщє можна було не ябєднічать а по нормальному договорицця”. Совки таки совки.
Як ви вже мабуть зрозуміли з моїх попередніх записів поїздка мені не надто сподобалася. Реально було вреження що ми в іншій країні де приймають долари і розуміють англійську.
І головне не в тому що брудно, дорого, клімат не подобається чи ще щось. Головне – люди. Якось у нас тут у Вашингтоні більш усі доброзичливіші та щиріші. Там же – наглі, галасливі, неввічливі і нахабні. Таке враження що десь у колишній совєцькій країні перебуваємо.
Водії на дорозі нагло лізуть у кожну шпарину, таке враження що не бачать розмітки взагалі. Бібікають постійно (у нас після сигналу увесь рух замирає і починають роззиратися що трапилося і що я не так зробив), їдуть на червоне, не пропускають пішоходів… І поліція якої тут до біса не звертає на це уваги.
Їжа погана і дорога. Якусь зелень чи салати не так легко і знайти в меню, ринків з фруктами і овочами ми так і не побачили. Але треба не забувати що Майамі Біч це маленьке і дороге курортне містечко відділене від Майамі мостами через річку (чи може затоку).
Власне усе побудовано на понтах і необхідності демонструвати що ти небагато успішніший і заможніший ніж є насправді – золоті цепи, дорога тачка, дорогі коктейлі і розпальцовка. Цим теж нагадує Україну.
Тут ми бачили кілька запаркованих у ряд Мазераті одну за одною. Тут напрокат можна взяти переважно найдорожчі моделі машин. Тут сервіс з похмуримим писками що посміхаються тільки на мікросекунду тільки коли даєш чайові. Такого я в штатах не бачив взагалі.
Коли просто сіли в таксі в Сіетлі то як же приємно було що водій такий приязний і приємний… Хоча як ви розумієте таксисти у нас цим не відрізняються.
Власне що я хочу зауважити – у Майамі все одно краще ніж в Україні, але жити б я там добровільно не став би.
Ще ми взяли тур по Маямі, але тур то лише назва. Як будете там то не беріть – ераще подивися усе самому. Замість повезти у центр міста і показати цікаві місця (а види Маймі дійсно красиві) нас возили навколо будинків зірок і розказували скільки десятків мільйонів кому яке житло коштувало. Народ у захваті скавучав і невпинно фотографував. Тупість і понти.
У місті хмарочоси красиво скомпоновано з пальмами, багато мостів, велетенські круізні лайнери та баржі, порти, клуби, стадіони, острови, парки та шикарний і дорогий приватний сектор із диким тваринами типу павлінів чи оленів.
Особливо красиві видкриваються на Маямі з мостів. Я такий бачив дуже довгий час поки біг більше 5 км з Маямі Біч у Маямі. Хмарочоси вдалині зливаються в один спільний силует, а на ближньому плані яскраво-зелені пальми з кокосами. І орли сидять в рядочок на знаках над швидкісною магістраллю як горобці.
Так от, замість нормально показати нам місто придурковатий екскурсовод (який не тільки одночасно вів автобус порушуючи правила, але ще і триндів двома мовами у мікрофон, співав і петросянив) возив нас по якимось незрозумілим закуткам де показував дорогі яхти і будинки, сигари в магазинах і іншу хрєнь.
Завіз він нас і в Маленьку Гавану, це такий район міста де живе найбільша громада кубинців. І там те саме – замість показати щось цікаве він нас висадив на пів-години “купити кубінські сигари” які тут же в магазині і крутили.
Мені ті сигари не цікаві абсолютно, а більше дивится не було на що. Крім пари забігайлівок нічого там більше не було. Ну та напишу я їм відгук колись… 
Потім нас повезли на корабель де набилося людей з кількох автобусів.
В принципі було цікаво подивитися на місто з води, красиві види осторовів, знову ж мости і порти. Але і цей “екскурсовод” в основному розказував який будинок яка зірка купила за скільки мільйонів. І плавали ми як у звіринці навколо тих зіркових будинків. Були там зірки яких ми знаємо типу Сталоне чи Джекі Чана з Мадоною. Але більшість були якісь зовсім нам невідомі імена зірок якихось бразильсько-мкесиканських серіалів, виконавців латино і інші чучмеки з Центральної і Південної Америк. А оскільки більшість екскурсантів говорили іспанською і мабуть були не зі штатів то вони всих знали, захоплено кричали “а-а-а-а” і клацали, клацали, клацали фотоапаратами. І трошки оце постійне дублювання усього сказаного англійською і іспанською задовбало. Краще б взагалі англійською не говорили нічого – цінності в наданій інформації просто не було майже.
Цікавим виявився Фішер Айленд – острів що не зв’язаний із великою землею дорогами. Дістатися туди можна лише водою чи повітрям. На острові є усе – школи, пошта, магазини, гольф та спрот-клуби, бари… Також там є пара великих багатоквартирних будинків у яких живуть зірки (пам’ятаю що згадували Джима Кері та Еді Мерфі). Ну і звісно не могли нам не сказати що найдешевша квартира коштує там 2 мільйони.
Як не дивно але найприємніші враження у нас залишилися від велопрогулянки Маямі Біч. Ми взяли напрокат велосипеди на станції і поїхали вздовж віденного пляжу (Маямі Біч поділено на три зони – Південний Пляж із звичайним житлом, Центральний Пляж з готелями і ресторанами і Південний Пляж із дорогими готелями і дорогим житлом). Зважаючи на несезон та вітряну погоду людей було мало, а види шикарні. Хвилі шалені…
Велосипеди ці були смішні – важелезні як трактор, сідло як крісло… Як і захочеш швидко поїхати то не зможеш
Ну і цілому – якщо не були то побувати варто, але зупинятися в Маямі Біч, їсти чи витрачатися – ні. І в порівнянні з Канкуном, Гаваями чи навіть Лонг Біч Маямі програє не в останню чергу через місцевих бидланів працівників сфери обслуговування.
І так, багато в чому весь мій негатив пояснюється моїм поганим результатом пів-марафону, а шо робити. Ну і переліт капєц ващє… Я за свої гроші більше у Флориду не турист
Ми проходили собі повз, а там програму “Шанс” знімали. Це пам’ятаєте коли збиралися біля майдану усі колгоспники що мріяли красиво заспівати, і шоб їх потім взяли у поп-зірки за це? Ну там ще продовження якесь було де їх одягали, танювали і на сцену випускали…
Коротше ось така фотка:
А номера то у машини американські! Навіть більше того – з нашого штату, з Вашингтону.
Найулюбленіше моє з місць в Україні в яких я тільки бував – затишне, спокійне, відносно чисте (в порівнянні з Києвом, не кажучи вже про Дніпропетровськ) незважаючи на перекопані вилиці та будівництво. Бідна європейська старина, пам’ятки архітектури, чимось незвичним стурбовані люди та каземати львівського метро. Таке враження що навіть цигарки у Львові палять менше. Це тоді так було, не знаю як зараз.
Жили ми у Жеки на горіщі. Ну в смислі не в неї на глоріщі, а на тому ж горіщі де вона сама жила 
Миленька така квартирка зі смішним туалетом і пухнастим котом.
А там якраз, у Львові тобто, а не в Жеки на хаті, в той час проходив кількаденний книжковий ярмарок на який ми теж ходили. Штовхалися у чималенькому натовпі народу. Купив собі кілька книжок – щось із міфології, казки якісь на подарунки. І жені Муракамі якесь чи щось.
В цілому пам’ятаю враження від поїздки чисто позитивні були. Якби я скоро після того не поїхав у штати то серйозно би замислився щоб перебратися у Львів з Києва. Там і дешевше все до того ж. І місто таке що центр реально пішки обійти і не втомитися.
На фото туристи на фоні туристів:
У багатьох приватних будинках і дворах, і не зовсім приватних теж, можна побачити якись скульптури на релігійні мотиви – святі і мученики, Діва Марі, Іісус, тощо. Все прикрашене квітами. І взагалі народ якийсь очевидно більш релігійний.
Ще один позитив – велика кількість маленьких кав’ярень де можна зовсім не задорого поїсти-попити. І окремої згадки варта кава яку люблять і вміють готувати. Я от каву не люблю і не п’ю, але проти тих запахів встояти просто неможливо було.
А ще там в цей час був чи день міста, чи щось подібне. І були такі красиво (іноді) розмальовані леви у центрі міста з кожним з яких попрацювало хтось з відомих людей.
Якщо видертися на вежу в центрі міста то можна побачити який зелений Львів, ледь не у центрі лісу за мірками українських міст.
Нічне місто виглядає доволі готично.
І взагалі – більше б таких міст на Україні, воно б може і людей трошки більше нормальних стало. Бо жарти жартами, а от ходиш там і просто відчуваєш все це нашарування історії навколо тебе, якось аж культурніший стаєш
І зрозумійте мене правильно – я не кажу що у Києві погано, чи Київ некрасиве місто. Але в мене збереглися спогади дитинства коли Київ був для мене дивом – великим, але затишним і неймовірно зеленим містом. А коли я туди переїхав у 2007 році то було видно як все це гине під натиском колгоспників що перли у столицю як божевільні і принесли з собою сірі залізобетонні коробки, розкидане сміття, вирубані парки і напівп’яні натовпи на центральних вулицях. Капітулювало місто під натиском варварів 
Попередні частини:
Продовжимо спогади…
Ну от живемо ми в штатах, потроху відвикаємо від кішки, регулярно дзвонимо додому і дізнаємося як там шо. А киця наша тим часом поїхала у село до батьків Олени і поселилася у хаті. І дісталася їй одній ціла кімната де вона любила сидіти сама, усих виганяла, ловила мишей і красиво викладала їх рядочком на порозі. Ну і нікого до себе близько не підпускала. Таких привілеєв – щуб у хаті, та не на порозі, а прямо в кімнаті, ні у кого із сільских не було. Але ж вона з іншого боку на вулицю не ходила, та і не хотіла ніколи.
От вже і весна пройшла, почалося літо. Спробували випускати її батьки на вулицю. А там купа дворових котів, не дуже доброзичливих, тим більше що наша Лєнка шипить і лапою замахується на усих. Та ще і до вулиці вона не надто звична, боїться неба, пересувається переважно повзучі.
Поселили її спочатку у великому загоні для кролів (кілька метрів на кілька метрів). Вилізти і втекти вона звідти не могла, так само подерти її місцеві коти не могли. Але могла їсти траву досхочу (а котам треба їсти траву – це так вони чистять шлунок у природі – спочатку їдять, а потім вибекують усе сміття разом з травою), могла досхочу ганятися з мухами і іншими жуками.
Ну а потім звісно вона таки спромоглася втекти. І довго-предовго десь бігала, не давалася на руки. Поселилася десь у сусідів на горіщі. Що їла і чим взагалі займалася невідомо. З місцевими котами так і не потоваришувала, людям на руки не йшла. Батьки їй спочатку туди підкидали корм, намагалися зазвати додому. Якось, через пару місяців, побачили як Лєнка із жадібністю напала на коника і з’їла його. Після цього сказали “Ну все, досить”, зловили її і знову закрили у хаті.
А потім Оленені батьки переїхали у місто, у нашу квартиру, і Лєнку привезли туди звідки її подорож почалася. От такий крюк через Дніпропетровсь та Київ вийшов.
В квартирі вона ще трошки пограла у самостійність, але видно впізнала рідні стіні і в один день раптово стала рідною-прерідною. Почала ластитися і обніматися прямо, бігати гратися і задиратися, зустрічати з роботи, сидіти на руках і все як і положено у стереотипної кішки.
Коли ми зібралися відвідати Україну то почали вигадувати які сценарії зустрічі з кішкою будуть. Два найгірші сценарії були б якб вона одразу нас впізнала і почала тулитися. Другий поганий варіант був би якби вона впізнала нас перед від’їздом і у нас би не було часу з нею погратися.
На час нашого приїзду батьки виїхали з квартири і ми жили там самі із Лєнкою. Не так і погано все було. Спочатку вона десь собі там тинялася і спала, але через пару днів сказала “та впізнала я вас, впізнала”. Вкладалася спати на нас, на руки сідала, але гратися не дозволяла. За протягнуту руку одразу прилітало лапою. Гратися теж не хотіла, але хоч не тікала.
Були у нас плани що ми їй накупимо там іграшок, красиву площадку для ігор – труби із гамаками, хатками та мотузками і все обплетене спеціальною мотузкою для дряпання. Щось типу такого як на фото.
Але зоомагазини це якась просто ганьба. Принаймні в ЖВ. Найкраще що я там знайшов це якась дошка оббита подібним матеріалом з іграшковою мишою на прижинці. Колгосп такий колгосп. Ту миша в перший же день було зірвано з пружини і закинуто кудись в далечінь.
Ну і ще різних там м’ячиків-стрибунців і дзеленчалок купили, але вони її не зацікавили.
Прощаватися було сумно (нє, не лише з кицькою), але в цілому все не так і погано. Ми побачили що в Лєнки нове життя, нова родина і взагалі вона живе непогано. Принаймні зараз. Так що хоча б в цьому плані ми були спокійні коли їхали додому. І думки про перевезення кішки відкинули геть.
Вчора купив іграшку The Gun Stringer. Прикольна така. Бігаєш там куклою мерця і шмаляєш у всяких недобитків з велетенських револьверів. Потім якось напишу детальніше.
А в коробці лежав код на безкоштовну копію Fruit Ninja Kinect. Це копія популярної іграшки для Windows Phone 7. Ідея примітивна щоб не сказати тупа – різати підлітаючі фрукти (руками на кінекті, пальцем на телефоні), але кайфу простонеміряно.
Отакоє от:
Це зранку замість умитися і робити зарядку 
Початок:
Ось переїхали му до Києва коротше. Спочатку я приїхав сам, знайшов квартиру за 2 тижні (до того часу контора дала мені пожити у їхній квартирі для гостей), заселився з рюкзаком в якому були тапочки, запасна футболка, спортивний костюм і рушник. Спав на голому ліжку вкриваючись костюмом і під голову клав рушник 
Ну та це було недовго – через тиждень приїхали мої Лєнки.
Олена везла Лєнку у спеціальній корзині для перевезень, поставила їй туди їжу і воду. Але ясно що у потязі всю ніч кішці було не до їжі, а вода, що не дивно, швидко була перевернута на себе. Ну і дивно було б якби не було в купе бабці яка всю дорогу нила що “от котів возять, а я в свою молодість недоїдала-недосипала, розікрали країну, сраліна на вас нема”.
Я боявся що буде з Лєнкою таке як і в Дніпропетровську. Ну в смислі що буде довго звикати до нового житла. Але на диво вона зайшла зразу з порога обійшла квартиру і визначилася де буде спати, де гратися.
В тій квартирі, яка здавалася майже порожньою – лише кровать з шафою у спальні і мінімум меблів на кухні, ми прожили кілька місяців, а потім Олена вирішила що дорого ми платимо (зається було десь $500) і знайшла трошки гіршу і трошки меншу квартиру у сусідньому будинку.
Там теж було непогано, до того ж той будинок був самий крайній, за ним йшли “дачі”, якась посадка і взагалі глуха місцевість.
У дворі Лєнка гуляла повзком (як це роблять усі домашні коти що бояться неба), годинами зосереджено дивилася на голобів на балконі, стрибала по вінах, меблях і головах і взагалі жила собі звичайним котячим життям.
Але ось і прийшов час нам їхати в штати…
Компанія погодилася лплатити нам перевезення кішки і ми почали готуватися. Дізналися що потрібен паспорт, якісь прививки болючі і огляди. Почали возити її до ветеринарів… Ніхто нічого не знає, паспорт продають, а що написати в нього уявлення не мають.
Потім, вже переїхавши, я з’ясував що документи ми всі підготували неправильно і у нас би Лєнку відібрали у Амстердамі. Там потрібні довідки від місцевого сертифікованого клюбу котоводів про те що наша киця не є національним скарбом, потрібні вживлені чіпи і відповідні наклейки у паспорті, потрібні спеціального формату фотографії і купа довідок про стан здоров’я. Причому з тих довідок деякі дійсні лише 3-5 днів. Така морока.
Як би там не було прививки і процедури ми робили.Після уколів і всяких мазюк нам сказали надівати на неї такий пластиковий раструб на шию щоб вона себе не вилизувала і нічого не розчухувала. Бідна киця була як прибита в ньому. Бувал іде така собі, голову ледь держе. Потім зачепиться краєм розтрубу за пдлогі, упреться головою і стоїть не рухається. Могла так 10-20 хвилин простояти поки я не “визволяв” її поправляючи той ошийник. Ну або упреться розтрубом в стіну і стоїть, і стоїть, і стоїть… Візьмеш її, повернеш в другу сторону – о, побачила світло, пішла далі.
Як би там не було нарешті запакувалися, зібралися і поїхали в Бориспіль. А там самий жах і почався…
Кажуть нам – у нас нема підтвердження з Амстердаму, тому кішку вашу ми не випустимо. Ми їм і квиток показували, і розпечатки листів. Нє і всьо! Не випускають.
У Олени істерика і сльози. Почали прощатися з Лєнкою, віддали корзину батькам щоб ті забрали її додому в село. Самі у сльозах і сполях пішли на літак.
Уже в Сіетлі викликають мене гучномовцем на контроль тварин. Ну, кажу їм, так і так, не випустили кицьку, залишили ми її. Вони нам – до чогу тут Амстердам? Це усього лише проміжковий аеропорт, у вас же призначення Сіетл. Ми ще більше розтрохлися і набажали тій українській тітці купу негараздів.
Але потім, як я вже писав, я зрозумів що у нас не було всих потрібних документів, а ті що були було оформлено невірно. У цьому випадку тварину в країну не впускають, відбирають і присипляють. Так що схоже воно і добре що Лєнку не випустили.
Взагалі перший час було дуже важко і реально депресивно. Ми за минулі роки настільки звикли до неї що і проявлялося це у всьому у якихось дрібничках які ми не помічали до того. Нам тепер стало не вистачати партнера у іграх і суперечках. Тепер треба було по іншому ноги переставляти у темряві, по іншому перевертатися під ковдрою, по іншому закривати шафи і розкладати речі. В тому сенсі що тепер це стало можна робии аби як. Так само як і залишати відкритими вікна-двері, лишати їжу не в холодильнику все інше.
Коли ми дзвонили додому то одне з перших питань було “як там наша киця?”. А у киці не все було гаразд теж. З часом все виправилося, але про це колись згодом…
Продовження:
Ходили гуляли там на День Перемоги. Дивилися на магнолії які квітли. До того я про магнолії знав лише з анекдоту, а що воно таке і як виглядає навіть не уявляв. Власне анекдот.
Тупого носорога попросили комусь передати таємне повідомлення з одного ключового слова “магнолія”. Ну от значить біжить він і повторює про себе щоб не забути “магнолія, магнолія, магнолія, …”. Бац! Врізається рогом у дерево, падає, встає і починає пригадувати слово:
- Могу лі я? … Хочу лі я? … Говно лі я? О! 
Магнолія! Магнолія, магнолія, магнолія, …
Ну коротше ходили ми дивилися на ті магнолії. Мені навіть сподобалося.
Людей там теж було щось дофіга. І кожному треба було обов’язково потрогати, а краще зірвати, квіточку чи кілька пелюстків. Усе навколо було ними всипано.
Зараз я пригадую все те і так якось воно бідненько виглядало.
Парк у Києві, навіть з квітнучими магноліями, це те що тут росте просто так на вулицях і між будинками. А те що тут назвають парками в Києві мабуть би назвали диким лісом 
Початок:
Так, я ж забув розказати як наша киця виглядає!
Коротше невдовзі після того як вона у нас завелася ми прикупили пару кілька книжечок про те як доглядати за котами і іншою довідковою інформацією. І була там одна книжка чисто про породи (цікаво ж!).
Ну от почав я читати про породи і знаходжу опис “російської блакитної”. Ні, спочатку ми вірили що у нас “британська блакитна”, але розуміли що крім кольору вона нічим більше не схожа. Ну от, а про російську пишуть що: 1) довгі тонкі лапи, 2) великі гострі вуха, 3) довгий тонкий хвіст, 4) колір вусів, брів, носа, губ повністю співпадає з кольором хутра, 5)…
І у нас все це є!
Далі читаю про характер і поведінки: 1) одна з небагатьох порід що любить сидіти дома і не любить бувати на вулиці, на вулицю не проситься, 2) любить заховатися, сидіти тихо-тих і щоб її шукали, 3) любить бути в компанії “на рівні”, але щоб її не чипали і не шуміли, ну і так далі.
Ну блін же ж, це ж точно про Лєнку! Читаємо і радіємо що за пару гривень прикупили кішку вартістю пару тисяч баксів 
А далі почали читати пункти по яким знімають бали на виставках. Виявляється для кожної породи є такий список і судді ходять і віднімають бали від максимума. Ну і знаходимо 1) кілька білих волосинок на спині, 2) кілька білих волосинок на “краватці”, 3) кілька білих волосинок на “трусиках”. Причому “кілька” це реально 3-4 штук. Але за них щось там сильно дофіга знімають. Далі пішло: жовтизна в кольорі очей (повинні бути чисто зелені), щось з там з кольором подушечок і всяке таке. І в результаті усі ті штрафні поінти що можна було знайти ми і назбирали.
Але як ви розумієте це нас не переконало в тому що у нас не найпородистіша кішка на світі.
Стосовно ж того як вона себе вела і поводилася то теж усе саме так як нам і хотілося (чи то вона нас примусила вірити в те що ми саме того і хочемо?) – засяде десь у шафі і сидить тихо-претихо, а ми бігаємо по хаті і зазираємо в усі закутки де вона поділася. І лише насипання їжі миттєво призводило до того що Лєнка матеріалізоувалася біля своєї миски.
Крім никання вона ще любила гасати за жолудем, натурально як собака бігла за ним і приносила назад у зубах. Ну або за тенісною кулькою. Але швидко “втомлювалася”, відходила в бік і дивилася як ми продовжуємо одне одному ту кульку кидати. І спробуй тільки зупинитися!
Ще любила гасати за мною, або від мене. Причому іноді не прои була закласти віраж по стіні, прямо як Джекі Чан.
Ну і покусати-поцарапати руку якою я з нею боровся, куди ж без цього. Але такі розваги вимагали спеціальної старої шкірряної рукавички, бо інакше будеш весь у кровіщі.
Взагалі ті у кого дома є щось із котячих можуть підтвердити що починаєш дома по іншому ходити – так щоб щоб ненавмисне не зафутболити тварику кудись Починаєш так ноги більше вгору піднімати перет тим як ступити вперед. Особливо коли темно.
Ну а уві сні перевертаєшся в кілька прийомів щоб не завалити кішку яка спить десь зверху – натягуєш фрагмент ковдри руками, піднімаєш, повертаєшся, опускаєш ковдру.
Неймовірне вміння випрошувати їжу здається вроджене. Куди б ти не йшов Лєнка вилітає попереду з воплями “Ура! Їсти, їсти! До холодильника!” і веде тебе до своєї тарілки. Навіть якщо тільки но поїла.
З роботи зустрічала нас по різному. Мене так – спочатку залзти на одних кігтях передніх лап по джинсах мені на плече, потім залізти у пакет з питанням “шо приніс?”, потім тягти за руку до холодитьника – “насипай їсти!”. А Олену зустрічала так – стриб на плечі, потертися, пообніматися, поцілуватися, признатися у коханні і помурчати… Ну шо ж поробиш
Продовження:
Ні, ми не ходили тоді на нього спеціально. Просто був вихідній і ми поїхали на Хрещатик. А тут – бац, кодло людей.
Прикольно було те що там було фактично два Майдани – один на самому Майдані, а інший, блакитний, на Європейській площі.
У блакитному таборі було багато прикольних таких пацанчиків у спортивних штанях, тухлях і кожухах. Нам навіть там якісь почали розказути який Фьодорич кльовий, як їм дали оплачувану відпустку, привезли безплатно в Київ та ще й годують. Наскільки пам’ятаю в новинах тоді казали про 200 автобусів з Донецька.
Потім пам’ятаю біля помаранчової сцени багато їх крутилося бо музичка повеселіше була.У них там якісь заслужені пенсіонери витупцьовували на сцені під українстку народну фонограму.
Між збіговиськами стояли 3 кордони з міліціонерів і інших важких металевих предметів. Але ніякої там бійки чи особливих конфліктів ми не бачили.
Ми вчасно підійшли до сцени – якраз невдовзі почалися виступи. І було прикольно чесно кажучи. Були там Мертвий Півень, Мандри, Тартак, Плач Єремії, ще хтось. Все вживу, з офігенним апаратом. Тим більше ми під сценою стояли 
А потім ми озирнулися і жахнулися скільки людей набилося. І під прапорами аж неба не видно було. На диво п’яних було мало, хоча були удоди з цигарками в зубах і такі що ставили порожні пивні пляшки під ноги (чи треба казати що за пару секунд пляшка у такому натовпі перетворюється в бите скло?).
Плотім виступала Тимошенко, щось про “дайте нам теж трошки вкрасти”, потім Луценко, далі не знаю…
Власне на Тимошенко ми і почали вибиратися з натовпу. І вибиралися весь час доки вона свою промову не закінцила. Хвилин 30 як мінімум.
Олена була з помаранчовою (вірніше помаранчово-червоною) торбою і у яскраво помаранчових мартінсах. І через такий прикид її зловили журналісти Нового Каналу здається і брали інтерв’ю. Щось типу “за що ви так любите помаранчових?”, а вона їм “та ні, це мені просто колір цей пасує”
Я подзвонив своїм і мама сказала що хвилин через 20 після мого дзвінка її у новинах показували. Отаке.
Якось спочатку я був абсолютно байдужий до котів. Ну тобто взагалі. Є вони там чи нема, ніколи вони в мене ні інтересу не викликали, ні бажання завести собі. А собак я боюся. Від великих взагалі в оціпеніння впадаю, від маленьких просто нервуюся. Прямо з дитинства.
А Олена тим не менше кілька років мене пиля про “ну давай заведемо кицю, ну давай, ну давааааай”… І от якось вона лежала в лікарні і в палаті познайомилася з дівчиною яка роздавала свіженароджених кошенят. І пообіцяла їй що ми одного заберемо.
Ну я звісно пооперався, але чи то в мене настрій такий був, чи зірки так склалися, але я махнув рукою і сказав що давай візьмемо. І от після роботи, чорним зимовим холодним вечором ми зайшли забрати своє кошеня. Нам винесли таке маленьке, свіженароджене, трошки аж фіолетового кольору. Відсипали ми жменю дрібних грошей хазаяйці і пішли собі. Це було за якийсь тиждень до нового 2000 року.
Йшли і думали як кицьку назвати. В принципі до того ми майже погодилися назвати її Леся, але побачили що вона ніяка не Леся зовсім. А Олена запхали її під пальто такого точно (ну просто один в один) сірого кольору що і кицька. І от сидить воно там, мале, дохле, носа висунути боїться, і починає сердитися і гарчати. Ми аж розсміялися. Я і кажу – “вона, Лєна, прямо як ти коли сердишся, просто якась друга Лєнка”. От так ми і зрозуміли що кицьку звати Лєнка.
Спочатку ми навіть не вимикали світло коли йшли з дому, думали що їй страшно в темряві самій 
Перші пару тижнів Лєнка ходила лише під стіночкою, вона взагалі народилася останньою і була найменша і найслабша з поміж своїх братів і сестер. Але характер… Ага, до туалету вона була привчена вже одразу, бігала шукала куди сходити в перший день, мабуть мамка навчила.
Як положено гралися з нею у м’ячика, тягали мотузку з бантиком на кінці, борюкалися… Власне на другий день я цілком нормально сприйняв що це член нашої родини і вже ніколи не переймався з цього питання більше.
Власне чому я більше симпатизую котам так це через їх чесніть. Собаки схожі на людей – розуміють хто в родині головний, яка їєрархія і позіціонують себе у відповідне місце в ній. Собаки знають кого любити, кого терпіти, а хто не важливий. Такі собі високосоціалізовані люди. Коти ж, на відміну, плювати хотіли на всих хто їх особисто не влаштовує. Тобто вони ще якось терплять людей бо ті їх годують, але щоб заслужити хоч якусь симпатію треба постаратися. Тому і вважаю їх чеснішими і правильнішими створіннями. Але не будемо в срач перетворювати, нікому нічого доводити не збираюся, це просто моя думка і те що я відчуваю.
Ну от, а далі вредний характер почав проявлятися так що ой-йой. Наприклад коли ми продавали квартиру і покупці від банку (три здоровенні мужики) ходили і кругом зазирали Лєнка налетіла на одного і так нашугала що вони просилися щоб ми її забрали.
А потім, коли ми в тому ж під’їзді переїхали на інший поверх то вона спочатку все тікала на перший і сиділа там під замурованими дверима, тіпа додому прийшла.
В принципі кожен хазяїн кішки чи кота розкаже про те як його тварика усих ганяє і нічого не боїться. А я не буду. Я в тому сенсі що наша непоступлива ані на стілєчки, аж ніяк.
Потім коли в неї настала пора плакати за котиками ми так натерпілися, такі історії були. Приносили ми і котів додому. Був навіть один такий що розшмонав у клапті китайську торбу поки я ніс його додому. Ніфіга… Ті що помолодші сиділи під столом, а ті що побільші і з досвідом по свійські так підходили, притискали лапою голову до землі і починали пристроюватися ззаду. І тут починалася бійка. Вони носилися по хаті, били горщики з квітами, орали як несамовиті і шипіли одне на одного всю ніч.
Возили ми її і в село до сільських котів з манєрами попроще. І знову нічого. Навіть гуртом так і не подужали. Коротше досі вона у нас цнотлива Якщо хто хоче сказати “та от треба було бла-бла, гарантія 100%” то я готовий постпорити що це ми теж пробували і нічого не вийшло. Так, ми багато через що пройшли.
З іншого боку як її не чипати то і вона ніколи сама агресію не проявляє, від шуму та запахів краще піде до себе у кімнату. Коли до нас приходили друзі то Лєнка займала місце за столом на вільному стільці чи у колі на підлозі і водила головою туди-сюди дивлячись на того хто говорить. В смислі не збоку сиділа, а от прямо так і положено в компанії займала своє місце.
От брата мого, Романа, Лєнка щось не надто любиль, шипить і лапою замахується. При тому може залізти на коліна до нього і заснути там. А от знімати її, чи навіть торкатися він права не має – одразу отримає по руці і буде вкушений.
Ми гуляли з нею по вулиці, але ходити вона не надто любила, в основному сиділа у мене на плечі і все навколо оглядала. А сама на вулицю ніколи не просилася. Вистачає для усього балкона – погуляти на перилах і заснути на самому їх краєчку так що вітер її хитає а всі аж за серце хапаються як бачать це.
Потім я поїхав у Дніпро працювати і якось забрав Лєнку з собою. Олена мала приїхати через пару днів. Так поки вона не приїхала Лєнка просиділа всі 2 дні під диваном і виходила лише поїсти і в туалет. Як тільки дружина зайшла в квартира так одразу і кішка з’явилася на світ і наче нічого і не було.
В Дніпрі вона якось у нас випала з вікна і зламала лапу. Вірніше ми спочатку не знали що зламала. Бачимо – шкутильгає. Поніс я до одного ветеринара. Той щось там позаглядав і каже що типо вона нас дурить, розтирайте що напухло спіртом і все пройде. А вона оре як лапи токаєшся і взагалі перестала ступати на неї. Через кілька днів повіз я її у нормальну ветлікарню. Там зробили ренген і скзали що перелом. Ну отже давай робити операцію. Вкололи її якимось присипляючим. А видовище це ще те, скажу вам, кішка під наркотою… Побрили лапу, порізали там, спицю вставили, забинтували. Виносять, кажуть за пару тижнів привозь спицю виймати (вона прямо назовню стричить у неї між пальців). А кішка спить. І спить так з неповністю закритими очима. Очи почали сохнути і навіть видно було що поверхня вже пішла хвилями, бррр.
А далі була веселуха міняти пов’язки і мазати мазями. Якщо ви не пробували чимось помазати чи забинтувати кішку то скажу просто – це лише практично нереально. Все намазане одразу злизується, все намотане зривається зубами. Ну та нічого, виходили, тільки і досі один пальчик на передній лівій лапі не працює 
А потім ми поїхали у Київ. Олена везла Лєнку потягом. Я боявся що в новій квартирі вона буде призвичаюватися, але з прешої ж секунди все було нормально.
Продовження:
