Seattle Music Experience Project

Ледь не вперше по нормальному в Сіетл ми вибралися майже через три місяці після того як приїхали в США.

 

В музичному плані маленький Сіетл є доволі відомим – тут вам і Хендрікс з The Ventures, і Queensrÿche, і Nirvana з Pearl Jam та Soundgarden. Ну і сучасні Sunn O))) та інші альтернативщики.

 

Причому знаходиться він (музей той) в одній будівлі з музеєм наукової фантастики в який ми якось теж їздили.

 

Власне чогось надзвичайного там нема. Гітари, костюми відомих виконавців. Цікаво було у студіях – звукоізольованих кабінках з інструментами (гітари, барабани, тощо) де можна було або зіграти в стилі караоке під табулатуру на екрані, або взагалі щось своє записати.

 

На караоке гітарах навіть пісвічувалися струни та лади де треба було натискати пальцями (ну і на всих інших інструментах також). А в студії інструменти зовсім непогані. Ага, ще був стенд з гітарними примочками, там можна було вибрати пісню і під час її відтворення вмикати/вимикати їх та регулювати різні параметри (дісторшн Ibanez та інші штуки). Я б там години 4 просидів якби сам був, але Олена витягла мене

 

Коротше такий в дусі Сіетлу музей – як будете поруч то відвідайте. Тим більше що знаментита “тарілка” так зовсім поруч.

Зима 2006-2007 у Києві

Пост без теми, просто публікую старі (і погані) фотки, заразом і пост для статистики додаю.

Це ми такі тільки понаїхали у столицю, місяць чи два прожили.

 

 

Після Дніпропетровська Києв здавався чисто вилизаним, майже європейським містом. Потім пообжилися і почали бачити різні некрасивості…

2012-03-25–Mercer Island Half Marathon–1:25:41

 

Це я вже біжу його другий раз. Пробіг у сусідньому місті (менше ніж 30 хвилин машиною).

Тривалих і крутих пійомів наче і нема. Але з іншого боку нема і прямих ділянок – весьчас угору-вниз. Тому важко тримати рівномірний темп. То з гірки летиш як шалеий і збиваєш усе дихання, то у гірки уповільнюєшся і потім “прокидаєшся” що ледь повзеш там де можна нормально бігти.

 

Вже на в’їзді в місто (місто розташовано на невеличкому острові “для багатіїв) трафік завертають на парковки з яких людей до старту возять невеличкі автобуси. Ми залишили машину на тій стоянці з якох човни спускають на воду.

 

Хоча і обіцяли дощ, але погода була прекрасна – сонце і не холодно (десь +13). На старт ледь встиг, таке усе якесь вийшло непойми що… Ну та головне що встиг і розігрівся якось.

Ото на фото писком в землю то я стою

 

Проковтнув пігулки із сіллю (втримують вологу у тілі і протидіють дегідрації), з’їв енергетичний гель, помахав руками-ногами і вже і час бігти. Десять-дев’ять-вісім… Бах! Понеслися…

 

Це я вперше біг на змаганнях у нових Adidas AdiZero Hagio, і треба сказати що дуже ними задоволений. Хоча вони дуже близькі до мінімалістичних, проте дають трошки більше компенсації. З іншого боку я одразу відчуваю що треба працювати над технікою бігу.

Якщо призумлятися на п’ятку то ноги вони приб’ють аж миттєво, для тих хто приземляється на середину стопи (я так біжу коли постійно себе контролюю) вони непогано працюють, але просто таки вимагають щоб приземлялися на носок.

 

Дуже багато людей навіть з тих хто непогано біжить не вміють бігти з гірки – гальмують самі себе, засильно перевантажують ноги… Я сам не дуже добре це роблю, але зараз це бачу кожного разу і намагаюся “котитися” вниз роблячі якомога ширші кроки (щоб високою частотою не збити собі дихання). Але ще є над чим працювати.

Якби то тільки час був працювати і над функціоналкою і над технікою. На те що я колись зможу знайти час щоб потренувати швидкість я вже і не сподіваюсь

 

На фініші (за одну милю) зливаються в кучу коні, люди в один потік півмарафонці та ті хто біжить 10 км. Неслабий такий движняк виходить.

Ну власне і все!

 

Альбом – https://skydrive.live.com/?cid=b21290194214a37d&id=B21290194214A37D%211905#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%211905

Продовження (трошки додаткових фотографій) – Ще трошки світлин з Mercer Island Half Marathon

Як я здава на права

…в штатах. Про деякі пригоди в Україні колись писав ось тут – Як мене не пускали в шортах в ДАІ.

Ну от… Проходить все доволі весело і легко.

Спочатку стаєш у чергу щоб подати документи. І саме прикольне що у них тут коли де яка черга то вона будується не за звичайними правилами “хто крайній?” і “вас тут не було коли я займав”. Натомість висять такі апарати з квитками, а над обслуговуючими віконцями висвічується черговий номер коли людина звільнилася.

Отже записуюся на якусь дату де є незайняті сесії.

Спочатку здаємо теорію на комп’ютері. Є вибір мов, російська у списку. З 20 питань треба правильно відповісти на 15. До речі і правила у них тут набагато простіші і знаків менше. Ось почитати можна – http://www.dol.wa.gov/driverslicense/docs/driverguide-en.pdf. Або російською – http://www.dol.wa.gov/ru/docs/driverguide-ru.pdf.

Після того проходиш тест на зір. Стоїть така машика в яку дивишся як у бінокль і на запит клерка називаєш кольори які бачиш, літери і все таке. Ну тобто перевіряють що кольори розрізнюєш і чи треба писати в правах що окуляри обов’язкові чи ні.

Потім призначаєш сесію здавати з інструктором.

Приїздиш на своїй машині. Спочатку перевіряють машину – поворотники і стоп-сигнали працюють, вікно водія відкривається. Потім примушують показувати сигнали рукою у вікно – поворот на ліво, на право, зупинка.

Далі їдемо містом і демонструю наступне: паралельне паркування (досі не вмію), повороти вліво, вправо, паркування під гору, здати задом з повороту.

У інструктора в руках папірець де віднімаються бали за кожну неправильно зроблену дію (наприклад не вивернув колеса у правильну сторону при паркуванні з гірки).

Замає це все хвилин 10-15. Я свого часу здав на мінімальний можливий бал, а Олена набрала на 1 бал більше

Тут же після іспиту фотографують і дають тимчасове паперове посвідчення. А оригінал потім приходить поштою.

Ціна усієї розваги в нашому штаті $25.

Права діють на 5 років і закінчуються рівно в день народження. Причому для перездачі треба просто пройти тест на зір (одна хвилина) і знову заплатити.

2012/02/19 – Birch Bay Marathon–3:25

Ну що ж, ось і сталося – мій перший марафон!

UPD. А ось і результати – http://birchbaymarathon.com/resources/BB-Marathon-All.pdf

 

Все це відбувалося у невеличкому курортному містечку на березі океанського заливу.

Майже весь тиждень перед тим мучався соплями і простудою, не бігав, не плавав і страшенно хотілося якогось фізичного навантаження. Хоча і страшнувато було.

В день приїзду на місці проведення йшов страшенний дощ, але в день самого марафону було просто хмарно і прохолодно (+4 С). Сам пробіг маленький – трошки менше 700 учасників.

Довго думав що обути. Зупинився таки на Brooks Ghost 3. Не зважаючи на те що це не кросівки для змагань вибір був таки правильний – десь після половини дистанції почав відчувати що ноги таки об асфальт собі трохи відбив, треба працювати над технікою бігу. Ну і шкарпетки injinji спрацювали просто супер – жодної натертості на ногах!

 

А от з одягом трошки не додумав. Вранці був неприємно здивований тим як насправді не тепло на вулиці (хоча і знав прогноз). На майбутнє такі собі зарубки на пам’ять:

• тонесенькі синтетичні рукава (напишу про них) у комбінації з найлегшими рукавичками та тонкою футболкою дозволяють комфортно перенести прохолодну погоду – тут все ок
• замісь бігового візора (комбінований зі всмоктуючою піт пов’язкою козирьок) треба одягати тоненьку пов’язку що закривала б вуха – більша частина дистанції йшла вздовж берегу і вітер був зовсім не теплий
• мабуть треба одягати ще легші шорти, але в комбінації з компресуючими гетрами.

Дуже зручно виявилося скинути вітровку після першого кілометру дистанції – якраз пробігав повз нашу машину на парковці і кинув вітровку під неї.

 

На самій дистанції перша половина пройшла на диво легко. Після 25 кілометра як завжди майже миттєво стало важко, хоча усі говорять що найважче починається на 30-му кілометрі. А далі починається суцільне пекло.

Ні, це не просто вдвічі важче ніж пів-марафон. Тут якісь зовсім інші, нові неприємні почуття

Починається розтягування дистанції. Біжиш наче вже 4-5 кілометри подолав, а насправді лише один. А під кінець взагалі кожні 200 метрів здаються парою пройдених кілометрів.

Взагалі цілі на будь-який конкретний результат у мене не було, головне щоб фінішувати. Але були сподівання пробігти не сильно гірше за 3:30. Для цього треба щоб середня швидкісь не була нижча за 5 хвилин на кілометр. Ось тут мені і допоміг сильно мій Garmin 305. Настроїв екран показувати час, середню швидкість, поточну швидкість та дистанцію.

 

Перші кілометри було важко бігти повільніше за 4:40. І взагалі першу половину пройшов із випередженням графіку.

Після 25-го кілометру швидкість впала, але середня усе одно була в районі 4:45.

Сама засада почалася на останніх 4 км -  майже усі м’язи ніг відмовили, а деякі перестав відчувати взагалі (бо ті що боліли можна було хоч якось працювати). І хоча темп я намагався тримати, проте нічого не виходило. Швидкість почала падати дуже різко – спочатку 5:01, потім 5:08, 5:13, 5:18. Якби був ще 1 км то я б точно зійшов.

На протязі дистанції лише один раз зупинився попити спортивного напою (бо на ходу не зміг би це зробити), і то думаю що не варто було. А от енергетичні гелі і пігулки з сіллю треба брати з собою в дорогу.

Олена на фінішу мене не сфотографувала – сиділа у машині. Просто я гадки не мав коли прибіжу, тож вирішили що вона буде мене ловити починаючи з 3:30. А я на 5 хвилин раніше прийшов Зловила мене коли я вже трохи прочухався, наївся лакриці і мішок Гамі і чалапав до машини.

Хотів так багато написати, але щось уже і слова скінчилися.

Альбом – https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%211860&sc=photos

Як ми летіли в США

Спочатку після отримання візи ми якийсь час тупили і все чекали кони нам пришлють квитки на літак. А тим часом наші речі запакували і переправили в штати морем. А ми все чекаємо… Потім я вирішив зв’язатися з людиною що опікувалася нами з боку компанії. З’ясувалося що вони чекають доки ми їм скажемо на яке число нам потрібні квитки

Коротше купили нам квитки в останній момент.

 

Проводжати нас приїхали родичі, всю ніч не спали, провели до аеропорту. В Борисполі не пропустили наш кішку і довелося залишати її батькам Олени (далі читати тут). Сідали ми на літак до Амстердаму у соплях та сльозах.

В Амстердамі ще 5 годин. Спати так і не лягли. Побродили аеропортом, подивувалися як це воно може бути так чисто там де так багато людей. Поофігєвали з цін – пляшечка води 6 євро. Потім ще 10 годин у літаку до Сіетла. І знову без сну.

 

Чомусь и думали що в аеропорту нас зустрінуть. Ага, щаз. Після перечитування документів з’ясувалося що нам треба взяти з прокату машину. Нормальні люди як правило їдуть на таксі в тимчасову квартиру, а потім наступного дня беруть машину поблизу. Ми ж з переляку взяли машину прямо в аеропорту і поїхали шукати ключ. Там був ще той квест – спочатку знайти місце дележать ключі і вказівка як проїхати до житла, а потім шукати саму квартиру.

Пішли за машиною, показуємо роздрукований мейл, а вони нам кажуть номер слоту і дають документи на машину. А ключі? – питаю. Так а ключі в машині – дивуються вони.

Це вже був другий день без сна і мізки не дуже варили. Ясно що навігатор ми не придумали взяти і поїхали за вказівками з є-мейла. Ну а водили ми не дуже, фактично Олена перший раз вела машину бо мала хоч якесь уявлення к воно робиться. Страшно було капєц…

 

В аеропорту поліцай підійшов і спитав у нас звідки ми. З України – кажу. Він такий – do you have SALO?

- Ні, нема у нас сала.

- Але ж ви знаєте що воно таке?

- Так, знаємо, але ми його не веземо

Шукали ми ті ключі годин 6 якщо не більше. І були вже в якомусь каматозному стані. Знайшли адресу чисто випадково. Заїхали і в Сіетл, і навколо покаталися добряче. Потім ще години 2-3 шукали де ж наша ночівля. В кінці-кінців я пішов у якусь забігайлівку, знайшов там групу індусів і почав їх просити щоб вони провели нас куди треба. Ну вони введи адресу в свій навігатор і поїхали попереду. Так ми і дісталися далеко за північ до своєї тимчасової квартири.

 

Наступного дня я вже вчився водити машину сам А ще через пару днів треба було заправляти машину і мексиканці на заправці показували нам як це робити.

Ще через якийсь час я стукнув ту машину (Chevrolet Impala) об автобус і нам видали іншу (Hyundai Sonata). А потім ми купили свою першу машину (Chevrolet Malibu MAXX) і повертали прокатну – тимчасову видавали на місяць. Причому поїхали здавати двома машинами, біля аеропорту заблукали і я потім довго Олену їздив шукав.

Квартирка була непогана така – з меблями, посудом. Там навіть інет був оплачений, але ми про це не знали. Квартиру давали на два місяці.

 

Спочатку нас дивувало все – запахи не ті, їжа не така на смак, чисто і порожньо, зайці і білки що бігають між будинками, і люди що посміхаються як тільки глянеш на них.

Стосовно ж наших речей які відправляла якась українська контора. Десь в передостанній день я про всяк випадок вирішив подзвонити і спитати чи все у них в порядку. Вони з подивом сказали мені що звісно ж ні, я ж їм якусь довіреність не написав. Коротше примусили мене бігати по нои=таріусам, заповнювати і підписувати якісь бланки… Дурдом цілий. І от ми вже в штатах. Пишу їм – коли наші речі прийдуть. Вони мені – треба лист від працедавця на фірмовому бланку, з печаткою і підписом директора. Дурдом… Тут ніхто не розуміє що таке фірмовий бланк з печаткою… Тягнеться все це тижні три. Нарешті мені уривається терпець і я пишу нашим адвокатам “Допоможіть!” і розказую деталі. Менше чем через 10 хвилин приходить лист з української контори з текстом “ваш груз вилетів, і вабщє можна було не ябєднічать а по нормальному договорицця”. Совки таки совки.

Як я вчив хімію…

…і так ніколи її і не зрозумів

У школі хімія для мене реально була найважчим предметом. Я буквально нічого з того що розказували не розумів. Оцінки в мене з хімії були переважно четвірки, просто через те що з інших предметів теж були четвірки і п’ятірки.

Причому я сам розумів прекрасно що нічого не доганяю, це мене навіть трошки лякало, але не так щоб я сильно цим переймався. Чомусь завжди думав що хімія та мені в житті не знадобиться і поки що воно так і є.

Як саме не розумів? Ні, ну розумів там валентність і всякі інші промілі. Але крім завченого на пам’ять нічого більше в голові не було. Задачі з хімії для мене завжди виглядали як в анекдоті:

летели два верблюда, один рыжий , другой налево . Сколько весит килограмм асфальта, если ёжику 24 года?

Порівняйте з отаким:

Смесь пропаналя и акрилового альдегида вступает в реакцию с 3,36 л (н. у.) хлороводорода. При обработке такой же массы смеси избытком гидроксида меди(II) при нагревании образуется 25,92 г оксида меди(I). Определите массу исходной смеси

Є якась принципова різниця?

Тобто насправді скільки я не намагався я не міг зрозуміти як умова задачі стосується питання. Влесне без додаткових даних мені на питання так само неможливо було відповісти як і з ними.

Можна було б сказати що проблема може бути у вчителі, але у нас їх було мінімум троє за весь час і з усима була така історія.

Щоб розв’язувати задачі і успішно писати контрольні на хімії я сідав з народом який шарив у цьому щось і нещадно списував. Таких що шарили в класі з 30 чоловік було десь 4-5. Здається приблизно така ж ситуація (можливо трошки краща) була з фізикою, але фізику я розумів. І хоча з фізики в мене не завжди були п’ятірки, проте і ніколи не було відчуття “ЩО ЦЕ ВСЕ ТАКЕ???”. Фізику я знав що можна вивчити, фізика має логіку в собі як дисципліна. Так що фізику часто в мене зписували. Коли у випускному класі був іспит на вибір – фізика чи біологія, я вибрав фізику і здав її на відмінно.

І сьогодні мабуть з усих шкільних дисциплін хімія це та галузь в якій у мене найменше знань і мені можна наплести будь-яку фігню, а я і не зрозумію. Я думаю що просто в стандартній шкільній програмі з хімії є якийсь недолік який не помічють академики що складають ті програми, а серед школярів більшість самостійно не ловить той момент і так і залишаються невігласами прямо як от я. Може це пов’язано з тим що підсвідомо учні пробують звести хімію до математики, як от фізику. Тільки з фізикою це працює. треба лише знати спецефіччний набір математичних правил фізики. А з хімією такого не виходить, тобто не спроможні школярі задіяти ті знання що в них вже є і пробують знову і знову.

Отоке у мене от… А як у вас із хімією було? Чи для вас якась інша шкільна дисципліна була набором заклинань і ритуалів?

2011-12-11–Latin Music Miami BeachHalf Marathon–1:33:13

Ну що ж, після розповідей про саме Miami Beach прийшов час розказати і про сам пів-марафон.

Мій результат –49-те загальне місце, 5-й в своїй віковій категорії.

 

Мій час дозволив мені потрапити в першу хвилю в якій стартували і кілька професійних атлетів. Власне людей було не так щоб багато, тисяч 10 мабуть, не більше. Кожна наступна хвиля стартувала через 2-3 хвилини після попередньої.

Як я і писав погода була непогана – десь +25, але доща не було і трошки душно було.

Старт якраз навпроти будинку Джані Версачє на сходинках отих (перед воротами) його і застрелили:

 

Ось тут є відео старту – http://www2.brightroom.com/81842/1055. Мене там можна побачити на останніх секундах внизу екрану по центру. Я там у білій майці із синьою смугою і білому візорі (козирку). Там же є друге відео де я фінішую.

 

Встали в 5:30, вийшли на вулицю в 6:00. В освітленій темряві бадьорі бігуни йшли в сторону старту (хвилин 20 пішки з нашого готелю). Ось вже і 7 ранку скоро, за кілька хвилин старт. Останній раз забігти в туалет, порозтягуватися, з’їсти пачку геля та конфеток з сіллю, подихати інтенсивно, прискоритися, залізти в натовп, знайти хороше місце…

Побігли! Спочатку все йшло добре і легко. Перші пару миль біжимо по Маямі Біч, потім звертаємо на міст до Маямі і біжимо в сторону міста. Починає припікати і сліпити сонцем, хапаєш воду на точках харчування і ллєш на голову… Нічого не п’ю, і як виявилося це було помилкою.

 

Забігли у місто, припікає. Волонтери обливають водою зі шланг. От вже і середина дистанції. Поки все добре, дихання не збилося, ноги в порядку, біжиться у задоволення. Поки що йду з невеличким випередженням графіку.

 

Вибігаємо на інший міст щоб бігти назад у Маямі Біч. Несподівано розумієш що дме сильний зустрічний вітер, ні, не просто сильний, а такий що нахилятися конкретно вперед треба.

 

Миля 10 – швидкість падає і як це і буває на довгих дистанціях зі стану “наче все нормально” за кілька секунд переходиш у стан “зараз здохну”. Намагаюся триматися в групі якій біг, але потроху відстаю.

 

Миля 11 – йду точо графіку, але відчуваю що уповільнююся.

Миля 12 – нарешті збігли з моста, але вітер ще сильніший і пече вже нормально так. Відстаю від графіка несуттєво, ще можна фінішувати за 1:31. Це почалося зневоднення, треба було зробити хоч кілька крихітних ковточків, але я зазвичай на змаганнях воду ніколи не п’ю, просто виливаю на себе.

 

Миля 13 – відстаю на 3 хвилини, ноги у порядку, дихалка у порядку, натомість якесь отупіння і рухаєшся як через вату. Намагаюся прискоритися, не вдається.

Фініш – видають холодний мокрий рушник на голову, п’ю воду, п’ю воду, п’ю воду…

Трошки приходю в себе, залазю в океан, вилазю назад, їм банани, збираю сувеніри. Вирішую що так далеко заради цього пробігу більше їздити не буду.

І ще трохи про Miami Beach

Як ви вже мабуть зрозуміли з моїх попередніх записів поїздка мені не надто сподобалася. Реально було вреження що ми в іншій країні де приймають долари і розуміють англійську.

І головне не в тому що брудно, дорого, клімат не подобається чи ще щось. Головне – люди. Якось у нас тут у Вашингтоні більш усі доброзичливіші та щиріші. Там же – наглі, галасливі, неввічливі і нахабні. Таке враження що десь у колишній совєцькій країні перебуваємо.

Водії на дорозі нагло лізуть у кожну шпарину, таке враження що не бачать розмітки взагалі. Бібікають постійно (у нас після сигналу увесь рух замирає і починають роззиратися що трапилося і що я не так зробив), їдуть на червоне, не пропускають пішоходів… І поліція якої тут до біса не звертає на це уваги.

Їжа погана і дорога. Якусь зелень чи салати не так легко і знайти в меню, ринків з фруктами і овочами ми так і не побачили. Але треба не забувати що Майамі Біч це маленьке і дороге курортне містечко відділене від Майамі мостами через річку (чи може затоку).

 

Власне усе побудовано на понтах і необхідності демонструвати що ти небагато успішніший і заможніший ніж є насправді – золоті цепи, дорога тачка, дорогі коктейлі і розпальцовка. Цим теж нагадує Україну.

Тут ми бачили кілька запаркованих у ряд Мазераті одну за одною. Тут напрокат можна взяти переважно найдорожчі моделі машин. Тут сервіс з похмуримим писками що посміхаються тільки на мікросекунду тільки коли даєш чайові. Такого я в штатах не бачив взагалі.

Коли просто сіли в таксі в Сіетлі то як же приємно було що водій такий приязний і приємний… Хоча як ви розумієте таксисти у нас цим не відрізняються.

Власне що я хочу зауважити – у Майамі все одно краще ніж в Україні, але жити б я там добровільно не став би.

Ще ми взяли тур по Маямі, але тур то лише назва. Як будете там то не беріть – ераще подивися усе самому. Замість повезти у центр міста і показати цікаві місця (а види Маймі дійсно красиві) нас возили навколо будинків зірок і розказували скільки десятків мільйонів кому яке житло коштувало. Народ у захваті скавучав і невпинно фотографував. Тупість і понти.

 

У місті хмарочоси красиво скомпоновано з пальмами, багато мостів, велетенські круізні лайнери та баржі, порти, клуби, стадіони, острови, парки та шикарний і дорогий приватний сектор із диким тваринами типу павлінів чи оленів.

 

Особливо красиві видкриваються на Маямі з мостів. Я такий бачив дуже довгий час поки біг більше 5 км з Маямі Біч у Маямі. Хмарочоси вдалині зливаються в один спільний силует, а на ближньому плані яскраво-зелені пальми з кокосами. І орли сидять в рядочок на знаках над швидкісною магістраллю як горобці.

Так от, замість нормально показати нам місто придурковатий екскурсовод (який не тільки одночасно вів автобус порушуючи правила, але ще і триндів двома мовами у мікрофон, співав і петросянив) возив нас по якимось незрозумілим закуткам де показував дорогі яхти і будинки, сигари в магазинах і іншу хрєнь.

Завіз він нас і в Маленьку Гавану, це такий район міста де живе найбільша громада кубинців. І там те саме – замість показати щось цікаве він нас висадив на пів-години “купити кубінські сигари” які тут же в магазині і крутили.

Мені ті сигари не цікаві абсолютно, а більше дивится не було на що. Крім пари забігайлівок нічого там більше не було. Ну та напишу я їм відгук колись…

Потім нас повезли на корабель де набилося людей з кількох автобусів.

 

В принципі було цікаво подивитися на місто з води, красиві види осторовів, знову ж мости і порти. Але і цей “екскурсовод” в основному розказував який будинок яка зірка купила за скільки мільйонів. І плавали ми як у звіринці навколо тих зіркових будинків. Були там зірки яких ми знаємо типу Сталоне чи Джекі Чана з Мадоною. Але більшість були якісь зовсім нам невідомі імена зірок якихось бразильсько-мкесиканських серіалів, виконавців латино і інші чучмеки з Центральної і Південної Америк. А оскільки більшість екскурсантів говорили іспанською і мабуть були не зі штатів то вони всих знали, захоплено кричали “а-а-а-а” і клацали, клацали, клацали фотоапаратами. І трошки оце постійне дублювання усього сказаного англійською і іспанською задовбало. Краще б взагалі англійською не говорили нічого – цінності в наданій інформації просто не було майже.

 

Цікавим виявився Фішер Айленд – острів що не зв’язаний із великою землею дорогами. Дістатися туди можна лише водою чи повітрям. На острові є усе – школи, пошта, магазини, гольф та спрот-клуби, бари… Також там є пара великих багатоквартирних будинків у яких живуть зірки (пам’ятаю що згадували Джима Кері та Еді Мерфі). Ну і звісно не могли нам не сказати що найдешевша квартира коштує там 2 мільйони.

 

 

Як не дивно але найприємніші враження у нас залишилися від велопрогулянки Маямі Біч. Ми взяли напрокат велосипеди на станції і поїхали вздовж віденного пляжу (Маямі Біч поділено на три зони – Південний Пляж із звичайним житлом, Центральний Пляж з готелями і ресторанами і Південний Пляж із дорогими готелями і дорогим житлом). Зважаючи на несезон та вітряну погоду людей було мало, а види шикарні. Хвилі шалені…

Велосипеди ці були смішні – важелезні як трактор, сідло як крісло… Як і захочеш швидко поїхати то не зможеш

 

Ну і цілому – якщо не були то побувати варто, але зупинятися в Маямі Біч, їсти чи витрачатися – ні. І в порівнянні з Канкуном, Гаваями чи навіть Лонг Біч Маямі програє не в останню чергу через місцевих бидланів працівників сфери обслуговування.

 

І так, багато в чому весь мій негатив пояснюється моїм поганим результатом пів-марафону, а шо робити. Ну і переліт капєц ващє… Я за свої гроші більше у Флориду не турист

Продовження перших вражень про Майамі Біч

Душно.

Дебільна мода – у жінок чим більша дупа тим коротша спідниця, чоботи до колін, весь одяг в позолоті і бльостках. У чоловіків – штани нижче трусів (думав це буде смішно побачити вживу, насправді це виглядає неймовірно тупо), джинси заправлені у високі ботинки. Офіціантки в барах і ресторанах одягнені як повії, нафарбовані, ледь не хапають за руки щоб затягнути всередину.

Сотні скейтерів. Нагло їздять де хочуть не зважаючи на трафік. Взагалі більшість водіїв і пішоходів на правила руху звертають зовсім мало уваги.

Станції прокату велосипедів (платиш в автоматі, велосипед відмикається, замикаєш назад у будь-якій іншій станції) – пів години – $4, година – $5, 2 години – $10, 4 години  – $18.

 

Дофігіща бомжів – валяються попід стівнами, під пальмами. Причому настільки ледачі що навіть не просять гроші а ліниво помахують стаканами з під пива. Давай, типо, ділись.

Іспанської ледь не більше ніж англійської. В барах, магазинах, готелях часто починають говорити іспанською і переходять на англійську коли ти до них англійською. На всіх сценах вздовж дистанції пів-марафону співали іспінською.

У жіночих манекенів в магазинах гіганські цицьки з рожевими сосками. Виглядає неймовірно ржачно.

 

Пробіг я до речі не дуже добре – 1:33 з чимось. Зпишемо це на довний переліт. акліматизацію, духоту і те що я не відновився після сіетльського пів-марафону.

Вода прохолодна, хвилі такі що укачує за пару хвилин. Взагалі нема запаху моря. Пісок жорсткий, ракушок нема. Люди самі по собі ходять і збирають сміття на березі.

Нещасні білки лазять по пальмах і схоже самі офігєвають з цього.

 

Взагалі враження що приїхав зі штатів в якусь біднішу країну. Усе понти з позолотою на фоні доволі бідного несмаку – позолота, показуха, понти і інша циганщина. Майже як у Криму, тільки з сервісом і чистіше.

Про металеві концерти в Україні

Не так щоб я сильно багато і довго ходив на концерти важкої музики вдома. Переважно це було коли привозили якихось  ну дуже відомих зірок.

Спочатку більшість заходів вражала мене поганим звуком, забацаним місцем проведення і суцільною неорганізованістю. Потім якось претензії до організаторів зникли самі собою після того як я трошки подумав наскільки складно їм організувати все це, з чим їм доводиться стикатися і в яку копієчку все це виливається.

Ходив я на Die Apocalyptischen Reiter, Kreator, Anathema, Amorphis, Мастер, Gamma Ray та інші. В цілому враження доволі гнітюче. Ну і до купи ще додоти багатоденний свинарник MHM’у…

Вже на підході як правило неадекватна охорона що відверто ненавидіть “усих цих патлатих”. Дебільні черги та правила безпеки, неможливо нормально купити квиток on-line та прийти з розпечаткою. При цьому та ж охорона абсолютно спокійно пропускає очевидно п’яних і неадекватних “глядачів”.

Ті ж, або подібні “сек’юріті” гордо розсікають залом не для того щоб допомогати тим у кого якісь проблеми, а тупо щоб бичити на тих хто їм особисто не подобається.

Про звук краще мовчати взагалі. З усього що я бачив тут навіть у маленьких клуб звук незрівнянно краще ніж те що було у найбільших концертах в Україні. Хоча це можна зрозуміти – це не Кіркоров і не блатняк який небудь щоб дорога апаратура та її настроювання окупилося.

Традиційно на українських подіях все починається набагааааато піздніше заявленого часу. У нас тут починається рівно в стільки в скільки заявлено. І в Україні чомусь необхідним вважається конферанс де наближені до організаторів самородки нудно петросянять і виводяь з себе натовп. В шататах простіше – вимкнули світло на чцені і мовчки настроюють апаратуру для наступної команди яка, що характерно, знову ж таки почне лабати рівно в той час що вказано зарані.

Далі – в залі повно бидла. Ну воно і тут є. Але воно в основному спокійне, тверезе і задоволенне подією. А вдома воно якось переважно п’яне, агресивне і нахабне. На американських концертах пиво і інші спиртні напої можна пити лише у спеціально відведених зонах куди поліція пропускає після перевірки посвідчення (чи є 21 рік) і виходити зі спиртним з тих зон не можна. В Україні ж нарот твочеться з пляшками (привіт бите скло) і пластиковими стаканами (привіт обриганам що обливають усих навколо). І взагалі, як каже народна мудрість, шкода що таку прекрасну музику як метал слухає таке бидло як металісти.

Хотів написати більше, але поки це писав весь пар вийшов

Коротше щоб ви мене не зрозуміли невірно я не хочу сказати що у нас більше бидла, чи взагалі народ непідходящий. Що я кажу так це те що у нас нема культури і сформованих традицій проведення подібних заходів. Хвала і честь організаторам які часто в збиток собі проводять подібні концерти (лише дуже рідкі випадки приносять хоч якийсь прибуток) – вони намагаються переламати ситуацію і привозять те що їм самим до вподоби за рахунок тих грошей що вони заробляють привозячи для іншого бидла широкого загалу.

Львів восени 2007-го

Найулюбленіше моє з місць в Україні в яких я тільки бував – затишне, спокійне, відносно чисте (в порівнянні з Києвом, не кажучи вже про Дніпропетровськ) незважаючи на перекопані вилиці та будівництво. Бідна європейська старина, пам’ятки архітектури, чимось незвичним стурбовані люди та каземати львівського метро. Таке враження що навіть цигарки у Львові палять менше. Це тоді так було, не знаю як зараз.

 

Жили ми у Жеки на горіщі. Ну в смислі не в неї на глоріщі, а на тому ж горіщі де вона сама жила Миленька така квартирка зі смішним туалетом і пухнастим котом.

 

А там якраз, у Львові тобто, а не в Жеки на хаті, в той час проходив кількаденний книжковий ярмарок на який ми теж ходили. Штовхалися у чималенькому натовпі народу. Купив собі кілька книжок – щось із міфології, казки якісь на подарунки. І жені Муракамі якесь чи щось.

 

В цілому пам’ятаю враження від поїздки чисто позитивні були. Якби я скоро після того не поїхав у штати то серйозно би замислився щоб перебратися у Львів з Києва. Там і дешевше все до того ж. І місто таке що центр реально пішки обійти і не втомитися.

На фото туристи на фоні туристів:

 

У багатьох приватних будинках і дворах, і не зовсім приватних теж, можна побачити якись скульптури на релігійні мотиви – святі і мученики, Діва Марі, Іісус, тощо. Все прикрашене квітами. І взагалі народ якийсь очевидно більш релігійний.

 

Ще один позитив – велика кількість маленьких кав’ярень де можна зовсім не задорого поїсти-попити. І окремої згадки варта кава яку люблять і вміють готувати. Я от каву не люблю і не п’ю, але проти тих запахів встояти просто неможливо було.

 

А ще там в цей час був чи день міста, чи щось подібне. І були такі красиво (іноді) розмальовані леви у центрі міста з кожним з яких попрацювало хтось з відомих людей.

 

Якщо видертися на вежу в центрі міста то можна побачити який зелений Львів, ледь не у центрі лісу за мірками українських міст.

Нічне місто виглядає доволі готично.

І взагалі – більше б таких міст на Україні, воно б може і людей трошки більше нормальних стало. Бо жарти жартами, а от ходиш там і просто відчуваєш все це нашарування історії навколо тебе, якось аж культурніший стаєш

 

І зрозумійте мене правильно – я не кажу що у Києві погано, чи Київ некрасиве місто. Але в мене збереглися спогади дитинства коли Київ був для мене дивом – великим, але затишним і неймовірно зеленим містом. А коли я туди переїхав у 2007 році то було видно як все це гине під натиском колгоспників що перли у столицю як божевільні і принесли з собою сірі залізобетонні коробки, розкидане сміття, вирубані парки і напівп’яні натовпи на центральних вулицях. Капітулювало місто під натиском варварів

2011-11-27–Seattle (Half) Marathon–1:29:56

Це офіційний час, але оскільки я почав не безпосередньо з лінії старту то особистий час трохи кращий – 1:29:50. Час вимірюється за допомогою чіпа що одягається на ногу.

Головна проблема цього разу була у поганій погоді. Вірніше така погода доволі нормальна для Сіетлу – весь тиждень йшов дощ, а в день пробігу температура була +10.

Треба було правильно вибрати взуття. Очевидно мої улюблені кросівки для змагань зовсім не підходили для погоди бо ноги стали б наскрізь мокрими задовго до старту. Що ж до моїх улюблених кросівок для тренувань то занадто вони вже “нешвидкісні” для випадків коли хочеться показати хороший результат.

 

На щастя у мене була пара зовсім нових і майже не випробуваних Brooks PureConnect. По суті це мінімалістичні кросівки (модний напрямок у бігу останні пару років) – мінімум компенсації, один шар резини на підошві, практично відсутня п’ята. Взагалі кросівки примушують ступати як мінімум на середину стопи, а ще краще на носок. Якщо бігти на п’ятах то нога сильно “провалюється” вниз бо під п’ятою підошва трохи тонкіша ніж у центрі. Таким чином вони примушують бігти правильніше і швидше. З іншого боку стопа втомлюється набагато більше і відбивається теж, якщо постійно не слідкувати за тим як ступаєш.

Яек би там не було я пробіг в них, і хоча вони не чисто гоночні, тим не менш дуже легкі і попри всі острахи пів-марафон виявився не такою вже довгою дистанцією.

Інше питання було що одягати. Дощ і прохолодно… Багато народу бігає у шапках, куртках, рукавичках. Все це необхідно перед стартом, але мені особисто краще бігти у мінімуму одягу

Ну от, коротше побіг я такий… Почав доволі спокійно, перша миля трохи повільніше за 7 хвилин. Потім додав і кожну майже милю вибігав трошечки з 7 хвилин. Після середини дистанції почалася страшна гірка яка вбивала мене кожного разу всі попередні роки. Але на диво в цей раз навіть подолавши її я ще мав достатньо сил щоб тримати темп.

І взагалі почав думати що останні милі дві, як так і далі буде, треба включити максимум швидкості.

 

Але якраз за дві милі до фінішу миттєво вимкнулися ноги. Як правило в бігові саме серце і мозок починають кричати що ти втомився, задихаєшся, хочеш блювати і на горшок… Але от так дивно в цей раз – все в цілому нормально, а ногі забиті так наче я зі штангою наприсідався.

Ну в принципі добіг доволі рівно, результатом задоволений. Тепер точно знаю що з 1:30 мушу вибішати будь-що, час ставити нові цілі.

Добре фінішувати в пеших рядах (107-й в загаліьному заліку, 14-й у своїй віковій групі – http://race.seattlemarathon.org/certificates/6898.pdf). Заходиш у зону відпочинку, а там порожньо – бери яку хочеш їжу і напої, збирай сувеніри… Поки сходив за речами, переодягнувся, виходю, а народу вже – не проштовхнутися

Олена була волонтером – на фініші медалі на шиї фінішувальникам одягала. Ото через те у нас фоток і нема.

Сподіваюся в наступному році буду звітувати про повний марафон на цій же події.

Про клички…

…мої

Ще вам трохи мемуарів.

Коли я був зовсім маленький, ну в смислі ще в школу не ходив, то наскільки пам’ятаю мене крім як “Саня” і не називали. Та і досі ніяка кличка не приліпилася так щоб усії її знали, а головне використовували.

В молодших класах школи у нас була молода вчителька яка говорила про мене що я “люблю смішити, але злий”. То вона слова “сарказм” скоріше за все не знала. І ось в черговий раз коли я щось ляпнув у відповідь на її якусь репліку і весь клас засміявся вона від всього серця сказала “Ти злий Петрушка!”. Це дико сподобалося моїм однокласникам і вони почали сміятися ще гучніше.

Якийсь час мене таки називали “Злий Петрушка”, але ясно що така громіздка конструкція не могла прижитися і все повернулося до того з чого і почалося. Але один упоротий однокласник регулярно згадував цю кличку і веселився з цього неймовірно. Після 8-го класу він пішов у ПТУ, а звідти вже разів мабуть зо три сходив у тюрму, ну та мова не про те…

Не знаю як зараз, але коли я ходив у школу вчителі учнів називали майже виключно по прізвищам, ну і мене більшість часу теж по прізвищу однокласники теж називали. Навіть не знаю чому, але мені це реально не подобалося і сильно парило.

Потім у трохи старших класах коли ми вчили біологію хтось несподівано зрозумів що слово “головастик” сильно схоже на моє прізвище і отже мене деякий час теж так називали. Хоча і не прижилося, але таки час від часу до самого випуску траплялося так називали мене все ж таки.

В той же час на легкій атлетиці де я був у групі стаєрів (бігуни на довгі і середні дистанції) була зовсім інша історія. Інші групи легкоатлетів, для яких у нас були свої прозвища (наприклад спринтерів ми називали “тромби”, а багатоборців так що я аж не не буду тут писати ), називали всю нашу групку “шакали”. Для кожного було придумано кликуху. Так, наприклад, були у нас “Собака”, “Шакал” і “Овчарка”. І невідомо чому “Ворона” і “Коля-Буратіно”. Але в той час я доволі сильно відрізнявся від інших стаєрів – ще не слухав метал, читав книжки і збирав марки. Тому мені придумали спочатку погремуху “Овєчка”, яка на щастя не прижилася, а потім назвали просто “Сашок” (з сильним наголосом на літеру “о”), так само як і тренери. Правда в останні роки коли ми всі же закінчували школу все стало спокійніше якось – “собака” перетворився на “бєлку”, “шакал” та “буратіно” доволі рано покинули легку атлетику, “Овчарка” став відгукатися на “Божок” (а потім почав колотися і помер…). Ну а мене так до самого кінця і називали “Сашок”.

 

Деякий час я ходив на тріатлон і там веселі траилети придумали мені кликуху “Квадрат” і навіть називали мене так регулярно. Але на щастя я доволі скоро повернувся у легку атлетику, тож такий варіант не прижився у всих інших.

Вже в інституті пара одногрупників придумали мені погоняло “Угол”, а інші називали “головатік”. І хоча всі вони були послідовні у їх використанні, проте використовували обидва ці варанти обмежена кількість людей.

Стеднти в інституті назвиали мен ім’ям та по-батькові, а ті з ким стикався частіше просто “Сан Санич”. Може були якісь там клички інші, але я ніколи їх не чув, то ж будемо вважати що їх не було А ну, колишні студенти, якісь були ще в мене клички які використовувало більше однієї людини?

Потім уже коли я переїхав у Київ мене, як і інших в команді, називали першими літерами ініціалів. Але оскільки літери OG вже було занято то мене назвали AG – “ей-джи”.

По переїзду в штати все змінилося ще раз. Оскільки моє ім’я занадто складне і довге для американців, а “Саша” є в основному жіночим, мене почали називати по поштовому аліасу в компанії – “Олєк”. І так і називають усі. Таке собі “робочє ім’я”. І воно мені подобається.

Ось так якось і вийшло що ніяка кличка не закріплися за мною так щоб усі її використовували. Не знаю добре це чи погано.

PS. Окрема смішна історія про прізвище, а краще комбінацію імені і прізвища як їх намагаються прочитати американці. Особливо коли це треба зробити гучно і швидко. Біжиш такий до фінішної смуги і чуєш “Олекса… ксендє.. ндр!!! Говоло… ловаті… Гвлв… тій!!!”. І не хочеш а рорзсмієшся. На одному з останніх тріатлонів дядько що робив анонси у мікрофон так прямо і сказав що “дуже, дуже круте ім’я, прямо всі букви алфавіту в ньому"!”

День Незалежності 2007

Хороший такий день був судячи з фото

Пам’ятаю там були виступи-марші різних військових і міліцейських оркестрів. Цікаво було подивитися.

 

Рух на Хрещатику тоді перекрили, а на самому Майдані була якась трибуна з почесними гостями і просто неймовірною кількістю охорони.

 

Коротше організація була доволі така совково-показова. Робити нормальну картинку майже навчилися – нарядна вулиці, оркестри, натовп. А з іншого боку – приходбьте люди на Майдан, ми його перекрили і туди вас не пустимо.

2011/10/23–Columbia Gorge Marathon, Hood River, OR–1:29:20

Це вже третій раз я біг пів-марафон на цих змаганнях. І мабуть в останній. Останній тому що скільки ж вже можна туди їздити? Це аж 3.5 години в одну сторону!

Так, міцина шикарна, красиво просто неймовірно, природа, види, клімат, погода і навіть сама траса -  все заслуговує найвищих оцінок. Але є ж і інші ще не відвідані місця і не здолані маршрути.

Як я колись вже писав Орегон є одним з найкрасивіших місць з тих що я бачив саме в плані природи і видів. Також саме те місце де ми були це таке місце в якому я хотів би жити. Наче і не так далеко від Вашингтону, наче теж гори і річки і дерева… Але в Орегоні воно якость гори наче вищі і крутіші, урвища урвистіші, ліси більш різноманітні і річки розлогіше. Ну та то скоріше за все якесь суб’єктивне враження від найперших відвідин.

Стосовно самої події – помітно як вона стає популярнішою. Два роки тому марафон і пів-марафон разом мали менше сотні учасників. Цього ж року людей на страрт возили шкільними автобусами.

Змінився і сам маршрут. Раніше старт і фініш були недалеко одне від одного і дистанція спочатку йшла трохи вгору, але не надто круто, а назад, відповідно з гори.

 

Двічі тут я пробігав на свій персональний рекорд. І хоча і в цей раз я пробіг краще ніж у минулому році відчуття були зовсім не такі як раніше.

В цей раз старт було перенесено трохи далі по дистанції, а після тієї точки де раніше був розворот починався доволі крутий спуск милі так на дві. Ну і потів повертаєш і назад в нормальну таку гірку.

 

Отже після 6 миль ноги вже вбиті, а попереду ще 7 миль… Біг наче так нічого, але на останній милі (ось же він, ось же вже фініш!) ноги просто вимкнулися і ніякими зусиллями так і не зміг примусити їх переступати частіше.

 

Сама місцина, повторюся, дуже живописна. З одного боку круті скелі порослі ялинками, з іншого – круте урвище і широченна річка Коламбія десь внизу. Річка, до речі, відділяє штати Орегон і Вашингтон. На обох берегах швидкісні магістралі, вздовж них крихітні містечки (пара-трійка сотень мешканців) з власними броварнями і несусвітними цінами на кімнати у мотелях.

 

Дорого у них там через те що тут буває багато туристів з тих що катаються гірськими велосипедами (трас для них таи просто неміряно), ходять у гори, плавають на каяках та яхтах, їздять верхи і лазять по скелях. Вистачає і таких що просто приїздять подивится на природу – від найбільшого міста штату, Портланда, сюди усього пів-години їхати.

 

Оце розписую і сам думаю -  а може таки поїхати і в наступному році? Ну та ми домовилися вже що поїдемо лише якщо Олена побіжить пів-марафон. Часу в неї досить щоб підготуватися.

 

Ось, до речі, вам результати змагань – http://www.columbiagorgemarathon.com/2011/results/2011_HALFRUN_MALE.HTM.

 

Додатковий висновок для себе – еластичні повороски не надто підходять для такої дистанції, і взагалі для чистого бігу. Я їх собі поставив на кросівки щоб спростити транзитну зону на триатлонах – не треба розшнуровувати-зашнуровувати, не треба пхтати ногу і намагатися при цьому не загнути п’яту всередину. Просто відтягнув язичка на максимум, вставив ногу, відпустив – все на місці, з правильним тиском, не розв’яжеться по дорозі. Але проблема в тому що все ж таки вони недостатньо жорсткі і дають нозі гуляти, хоч і зовсім трохи. А потім оте “зовсім трохи” накопичується на дистанції і призводить до натерторстей і “відбитих” ніг.

 

Тепер в мене текст закінчився і я просто запощу кілька світлин.

 

 

Красиво? Подобається? Приїздіть в гості, ми вас по тих місцях (і не лише) покатаємо!

 

 

 

Ну якось отак…

Весь альбом тут – https://skydrive.live.com/?cid=b21290194214a37d&id=B21290194214A37D%211607#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%211607.

Як я працював в ISD

Цілий рік я колись провів в Дніпропетровську працююци в пекельних нутрощах ISD (http://www.isd.dp.ua/en/).

Після 30 з гаком років проведених у рідному місті де я вчився у школі і інституті, а потім і працював в тому ж інституті і ще парі місцевих компаній нарешті прийшов час їхати світ за очі. Біло кілька причин для того, але найголовніші – в інституті стало просто некомфортно і нудно працювати, а також захотілося подивитися як роблять “великий” софт у великих конторах, як працюють команди і все таке. Їздив я на співбесіди кілька разхів на рік просто щоб тримати себе у тонусі то у Львів пару разів, то в Києв, ну і в Дніпро звісно катався. Але тільки тут мене змогли вмовити. Та і крім того я чув про компанію багато схвальних відгуків як по рівню поплати, так і по методам роботи.

На співбесіді традиційно морочили голову тонкощами С++ та англійської мови з ціллю наочно показати хто тут дурак, а хто начальник. Ну та то така видно традиція в Україні – там де вас питають про віртуальні деструктори, шаблони та нюанси множиного успадкування там ви будете правити древній код на С.

Коротко по суті роботи. Є така компанія SCC (http://www.softcomputer.com/) що підтримує і розробляє софт для всяких медецинских установ в США. Паціенти, аналізи, страховки, … Код старючий – клієнт і сервер під викопний AIX, кліент Windows, якась ієрархічна БД. Проектів там у них багато. У самої головної контори є купа компаній що підтримують різні продукти.

Власне продукти настільки специфічні, велетенські і неінтуітивні що для новачків є спеціальний двотижневий тренінг. Також на протязі перших пару тижнів народ просто пише тестові завдання і не займається ніякою реальною роботою.

В компанії був найзабюрократизованіший процес розробки з усих які я бачив. В МС в порівнянні з ІСД суцільне вільнодумство і “роби що хочеш”. Там було щось типу такого:

• Бізнес аналітики визначають список фіч для імплементації
• Також визначають список багів для фікса, а оскільки одночасно підтримується кілька весрій продукта то один і той же фікс доводиться робити кілька разів, але з інтервалом від кількох тижнів до кількох років.
• Чер менеджерів і тім-ліда завдання на (увага!) дослідження бага оходить до розробника. Той описує як і де його фіксати, а також як тестувати. І до купи вказує скільки часу на це піде.
• Потім все повертається через лідів і менеджерів назад і на певному рівні відбувається планування в які дати для яких версій пофіксати цей баг.

Доволі специфічно було зроблено тестування. Тестери робили все вручну (!!!). Тобто у них був з самого ранку список тестів для виконання вручну (кожен крок описано) для різних версій продуктів. Були тестери як на команду, так і на весь продукт. Але в Україні, наскільки я пам’ятаю, тестори практично завжди вважаються м’ясом для гармат і код практично не пишуть. Не дивно що там де пара адекватних тестерів могли б все автоматизувати за пів року доводиться тримати армію дешевих “ручних” тестерів роками.

Другою особливістю був процес кор-рев’ю. Він робився виключно тім-лідами і їх заступниками (так, була така офіційна позиція). З одного боку це були просто найбільш досвідчені люди в команді. Я, наприклад, після року роботи все ще смутно уявляв собі архітектуру (а її ніхто ніколи і не пояснював), а в тонах коду просто губився. З іншого боку хочу відзначити що ліди, архітектори і навіть частина інших “високопосадовців” (але далеко не всі) просто вражали мене своєю кваліфікацією. Серйозно.

Тепер підемо послідовно по позитиву і негативу. Почнемо з негативу.

1. Приміщення. Не знаю як зараз, компанія наче перїзхала, але в той час (2006 рік) це був жах. Зашарпані конюшні з подовбаними стінами, брудними підлогами і народом що сидів один у одного на голові. Ніде  не бачив гірших умов. Це при тому що я сидів у доволі ще комфортній кімнаті з усього якимось 20-з-чимось людьми. А був ще в прямому сенсі спортзал з десь 150 людей в ньому. Жах, жах…
2. Техніка. Це просто ганьба. Видавали напівсліпі монітори, старі запилюжені системні блоки і такі брудні миші і клавіатури що не було літер на клавішах видно. Аргументація у адмінів просто залізна була – а що, викидати їх чи що?
3. Оті самі адміни очевидно мали забагато влади. Їх і було більше ніж треба – ціла кімната. Замість займатися своїми адмінськими обов1язками, читай робити можливою безперешкодною роботу програмістів і тестерів, вони починали видумувати чим зайнятися і як показати свою важливість і значущість. Постійні моніторинги винтів співробітників з ціллю знайти музику і фільми “бо ніззя”. Моніторинг усього встановленого софта і інші перешкоди.
4. Абсолютно дебільна політика відносно інтеренету. Компанія постійно хвалилася який жирний у неї інтерент, як у них на випадок чого аж через трьох провайдерів зв’язок іде, але при цьому жорстко обмежували доступ співробітникам. Тобто тупа “ніззя ходити в інет” поки твій менеджер щось там не підпише що тобі можна. Народ чатився в асьці. Закрили аську. Почали листуватися інтенсивніше. тали слідкувати за трафіком. Почали в корідорах більше зустрічатися і спілкуватися. Коротше замість вигнати дві третини адмінів і відкрити усе постійно видумували собі проблеми і боролися з ними.
5. Система обліку часу. І це не совєцько-вахтерський дебілізм, це, наскільки я знаю йде від американських власників.
6. Ацькі дебільна система контролю версій з локуванням файлів, потворним клієнтом і таким іншим. До того ж ще купа саморобного софту для тракінга завдань, багів, тестів та іншого.
7. У менеджменті середнього рівня все ж таки багато людей які незрозуміло як туди пробилися (очевидно що висиджування років). На диво технічно безграмотні і при цьому із замашками крутих босів. Більшість часу пофіг на них взагалі, але попсувати життя можуть при нагоді так що йой. Все не розвалюється тільки через ту групу сильних людей про яких я вже згадував.

Тепер про хороше.

1. Біла і пристойна зарплатня. Так, уся зарплатня була біла. Тобто повністю уся. Причому платили пристойно і підвищували регілярно. Жалітися не було на що.
2. Курси англійської – без обмеження, бери стільки потягнеш. І граматика, і просто побалакати. До того ж регулярне ESL-тестування усієї компанії.
3. Сильні люди (саме в плані програмування) в яких є чому повчитися. Такими, наприклад, були лід моєї команди, його заступник і ще пара людей в ній же.
4. Складний і вкрай бюрократизований процес розробки після якого усі інші великі проекти здаються доволі простими.
5. “Відділ освіті” – невеличка команда що займалася розробкою і проведенням курсів. Тут і курси по продуктам, і англійська, і курси з програмування для студентів. Коли мені наскучило весь час заповнювати тікети я домовився щоб частину робочого часу читати студентам С++. Стало легше.
6. Через якийсь час відпрацьований у компанії вивозять працювати в США. Спочатку у відрядження, а потім і назавжди. Правда я чув що умови там доволі погані, але то вже інше. Непоганий спосіб одночасно і кар’єру зробити і виїхати.
7. Сама компанія давала можливість взяти у неї кредит на купівлю квартири. Причому умови було дуже добрі.

Власне я би оцінив досвід як доволі позитивний. Там мабуть важко працювати джуніором – платять їм не так щоб багато, чисто галери. Але придбання досвіду йде на повну. Розумію і тих людей хто через короткий час пішов звідти – в мене самого перші місяці три був такий настрій. Нічого не зрозуміло, ні в коді, ні по процедурам, і просвіту не видно, ну і робота сама по собі нецікава. Як мені сказала головна HR на співбесіді – запам’ятай, ми не пишемо софт, ми його підтримуємо!

Причиною тому що я пішов стала моя нелюбов до Дніпропетровська, це по-перше. Ну а по друге, мені запропонували місце у цікавомо проекті, стартапі (читай деталі тут – http://013x4nd2.wordpress.com/2011/07/29/%d1%8f%d0%ba-%d1%8f-%d0%bf%d1%80%d0%b0%d1%86%d1%8e%d0%b2%d0%b0%d0%b2-%d0%b2-luxoft%d1%96/), і ось проти цього ІСД не могла протиставити нічого.

Як ми відпочивали в Євпаторії

В дитинстві я колись їздив пару разів зимою в Євпаторію типо на спортивні збори. Ну там пансіонати на березі моря (за містом), але головне що в Євпаторії продавався такий дефіцит як Pepsi Cola, і всі малолітні спортсменти зі зборів тягнули торби з колою бо то був страшенний дефіцит, а рідна партія чомусь не додумалася що продавати її можна і в інших містах. І, до речі, така проста річ як купити колу в Євпаторії, а потім привезти і продати в іншому місці була доволі серйозним економічним злочином і у відкриту такого ніхто не робив. Ну та не про те…

Коротше є у нас одні знайомі друзі… І получилося через них пару років їздити в шикарний пансионат на самому-пресамому березі. А пансіонат не простий, а такий що на ньому тренуються різні українські спортсмени (наприклад паролімпіська збірна України, молодіжні команди відомих футбольних клубів і навіть пара оліміпіських призерів).

Але ж пансионату, хоча він і існує на державні гроші, а впорядковується одним з депутатів, потрібні і ніші прибукти. І тому там переважна більшість зовсім не спортсмени, а звичайні собі москалі що за певну суму бухають прямо на березі, щедро розкидають навколо себе пляшки і недопалки і взагалі культурно відпочивають.

 

Перший раз ми навіть жили в тому пансионаті. Зручно – вранці вийшов на вулицю, зробив 20-30 кроків і ти у морі.

Тут же прямо тобі кафешка де працюють інші знайомі і навіть зроблять шашлик з твого м’яса зовсім за безплатно. Ну і інші ніштяки типу “о, а увімкни оцей музон”.

 

Самих спортсменів, якщо не жити з ними на одному поверсі, було не видно-не чутно зовсім. Вони з самого рання на тренуваннях, а весь інший час або їдять, або сплять. Тільки коли хтось з них їхав додому то можна було побачити худе тіло кольору сметани що з воплем “Моооре” ломилося у воду. І це після 2-3 місяців на березі моря

 

За забором був пляж з вільним доступом. Мабуть зайве було б казати що засраний він був по коліно. Ну і людьми забитий просто шо капець. При цьому всі, абсолютно всі кидали сміття навколо себе і йшли не прибираючи нічого за собою.

За окрему плату деякі з відпочиваючих пробивалися на наший пляж  починали вести себе більш цивілізовано. Справа в тому що у нас прибирали, а тому так вже відверто і демонстративно ніхто не смітив.

 

Наступного року ми відпочивали там же, але вже жили десь на дачі у якихось чи то міліціонерів, чи то прокурорів. Була така дача в 2 поверхі шось із 5-6 кімнатами, парою кухонь, гаражом на 2 машини. Ну така звичайна дача…

 

Взагалі то Євпаторія доволі непогане місто, його б облаштувати трошки… Там крім власне пляжу і декількох надуманих розваг є ще що подивитися. Там і пам’ятки історії та архітектури є, і кафешки непогані, і вулички такі собі привабливі. Але нажаль ніхто нічим не займається, легше ж здавати квартири відпочиваючим, а потім жити ще 9 місяців на ті гроші.

 

Іншими словами в Криму можна непогано відпочити, але уникнути срачу і бидла ви не зможете ніяк. І так, Крим у порівнянні з Гаваями, Мексикою чи Каліфорнією – повна лажа, ще й дорого до того ж.

Не їздіть у Крим літом, дайте йому розвинутися і побудувати інфраструктуру!

Про нагороди і медальки в MS

З випуском кожної нової версії продукту на ринок (сервіс-паки теж є окремими продуктами), кожному з тих хто приймав участь в роботі над ним розсилають спеціальні маленьки таги. Це така металева пластинка з вигравійованими на ній назвою, версією, а іноді і логотипом продукту.

Як визначають версії для онлайн сервісів (bing, maps, travel, hotmail, …) це окреме питання. ДЛя простоти можна сказати що ми випускаємо 2 версії в рік (поки що), але не сумнівайтесь що оновлення виходять набагато частіше (як і у конкурентів).

Особливо поталанило тим чия робота входить одразу у офіційну версію продукта, потім у сервіс-пак випущений в тому ж році, а потім ще в якийсь набір чи продукт. Такі щасливчики можуть отримати до 4, а то і більше тегів за рік.

Теги клеються на спеціальну табличку. Мою, наприклад, розраховано на 8 тегів. А отже в середньому такої таблички має вистачати на 4 роки. Але оскільки я почав працювати одрозу в “долгостроє” який перестартовували то свій перший тег я отримав аж через 2.5 роки.

Самі таблички є різних моделей. Першу видають з першим тегом. По дизайну таблички можна легко побачити скільки приблизно людина працює в компанії. Тобто дизайн кожні приблизно 5-10 років міняють.

Мені, коли я свого часу активно ходив на співбесіди у пошуках команди, доводилося бачити монстрів з трьома і іноді чотирма табличками.

 

Крім табличок “випущено на ринок” є ще кілька відзнак що їх можна красиво розставляти у офісі. Це, наприклад, відзнаки за відпрацьовані 5, 10, 15 років. Також є відзнаки за перший зароблений продуктом чи групою продуктів мільярд доларів. Є відзнаки за всякі інші досягнення – завоювання долі ринку, отримання нагород від сторонніх організацій і інші.

Ну і звісно є відзнаки за патенти. Знову ж таки в залежності від того коли їх було отримано це або красива табличка з гравіюванням по метталу, або красивий чорний куб із золотим тисненням. У деяких крутих чуваків (архітекторів в основному) в офісах цілі будови з кількох десятків кубів можна спостерігати.

Коли у Київ приїхав Елтон Джон…

…то це було на диво непогано. Я його музику ніколе спеціально не слухав. Звісно якісь пісні чув 100%, навіть може щось і впізнаю як увімкнуть, але не про те.

Було це, до речі, у червні 2007 якщо хто забув. Пам’ятаю що я з парою людей пішли на Майдан подивитися на приготування. Там настроювали апаратуру, огорожували ВІП-зону, роздавали презервативи і розставляли поліцаїв.

Приїхав потім знову увечері, вийшов з метро “Хрещатик”, пройшов 50 метрів і вперся в стіну людей. Кажуть усі 200 тисяч прийшли послухати і подивитися.

Пройти далі було неможливо через кордони поліції і металеві паркани за якими вона стояла. Проте великою проблемою це не було бо всьому здається Хрещатику були розвішані портали звуку.

Якісь була просто суперова. Пам’ятаю що мене звук просто вразив. Додайте до цього майстерність музикантів які примусили танцювати купу інертних людей із залитими пивом очима. Було багато імпровізацій. Грали шикарно одним словом.

 

Власне сам Елтон Джон співав всі 3 години і співав добре, і голос в нього не сів. Я був вражений ще раз.

Ну і як завжди стандартні ідіоти з цигарками в руках (це у натовпі людей!) і відкритими пляшками пива. Пляшки ставилися під ноги де за кілька секунд перетворювалися просто на бите скло (ще б було з ними щось інше в такій тісняві). Проте постіно бігали прибиральниці із совками та віниками що намагалися прибрати те скло і інше сміття.

 

Було багато іноземців для яких потрапити на безкоштовний концерт зірки такого рівня у себе вдома це щось неймовірне.

Назад у метро так просто було не залізти. Довелося гуляти туди-сюди Хрещатиком аж поки хоч трохи натовп розсмоктався і тулитися під землю перед самим закриттям станції.