Тимошенко і Євро-2012

Намагаюся уникати політоти, але життя іноді не дає закривати очі на цю непривабливу область людської діяльності

Ось так сьогодні наш лікар-хіропракт (це той що рівняє спину, не знаю як він правильно називається) говорив з нами про “Юл’я Тімочєнко” і “чемпіонат з футболу де грають ногами”.

Американці як привило дуже мало цікавляться тим що діється в світі за межами США, і навпаки – дуже цікавляться місцевими новиними. Не дивина у невеличкому місті мати пару газет, а то і журнал, кілька радіостанцій і телеканал. Не кажучи вже про суто місцеві газети та журнали куховарів, бігунів, вершників, любителів зброї, тощо.

Ну так от. Розказує значить нам той лікар про те що в Україні буде чемпіонат світу з ного-м’яча, а ще в Україні є красива (як для політика) жінка-політик яка за демократію, а її захопили у полон і тримають у тюрмі. І поки її не випустять футбольні команди в Україну не приїдуть. Якось так.

Це, скажу я вам, велика справа. І хоча американці, щоб там не брехав Задорнов, переважно знають де приблизно розташована Україна, проте що в ній діється і чим вона відрізняється від Румунії чи Бісау якої-небуть знають одиниці.

Коли стільки уваги приділяють українським справам в США можна лише уявити що з цього приводу думають у європах. Так і до дружнього бомбардування Донецьку недалеко…

Стосовно ж футболу і закликів німців та інших європейців бойкотувати Євро-2012 я думаю там неправильно розуміють ментальність пост-совків. Європейці (та і американці) в своїй системі цінностей дуже високо ставлять спорт і цінують його як святкування людського духу, волі до перемоги, мужності і таке інше. І коли вони заявляють що будуть бойкотувати якусь спортивну подію то очикують що вся нація буде у шоці і все швидко вирішиться. Просто тому що спорт набагато важливіше за якусь скороминущу і гнилу політику.

Пост-совкам же ж пофіг. Самі не вміють працювати і цінувати красоту, і вміння інших ігнорують. Це як в якому небуть Афганістані мало кого зацікавить вміння програмувати чи віртуозно грати на гітарі.

От якби Європа пригрозила перестати видавати візи, перекрити інтернет і припинити трансляцію серіалів от тоді хвиля народного гніву змела б януковичів і стіну юліної тюрми.

Щодо Юлі то я не є її прихильником. Хоча серед моїх друзів і знайомих є такі хто стоїть за неї. Я ж особисто не можу не погодитися що вона є мабуть розумнішим з українських політиків. Та що там казати коли навіть Путін не зміг втримати її в ув’язнені. Куди там тупорилій банді чівокунь, що ви… Ці тільки здатні силою її утримувати бо якщо хоча б дати елементи чесної гри то вона їх просто порве.

Хоча знову ж таки не вірю в те що з Тимошенко при владі Україні було б краще. В чомусь було б, в чомусь би і гірше було. Але те що творять донецькі зараз це просто безмежна борзота. Шкода тих кому не все одно і хто вимушений жити поруч із бидлом якому все пофіг і “главноє шоб усєм пагано було”.

Коротше так – Тимошенко випустити, Овоща-Кровосію та інших підрахуїв на нари, Кличка старшого в царі. А наступним царем хай буде той хто або переможе його у ринзі, або кому він сам владу передасть. Усим людям без вищої освіти і доходів менше 2-3 прожиткових мінімумів заборонити голосувати. Депутатів розстріляти, набрати нових і ще раз розстріляти про всяк випадок.

Останній день в bing…

Так, сьогодні мій останній день в bing, з понеділка починаю в новому проекті (теж в МС). А в якому не скажу, спробуйте вгадати В кінці наступного тижня напишу.

Взагалі то у мене весь наступний тиждень буде тренінг з Windows Internals (windbg і інша веселуха) який ведуть Девід Соломон і Марк Русинович (одні з головних розробників Windows). П’ять днів з 9 ранку до 5 вечора. Має бути цікаво.

Буду працювати знову в Редмонді, ближче до дому. Тепер доведеться придумати як бігати чи їздити на велосипеді “в обхід” щоб більше кілометрів виходило.

Свій затишний маленький офіс з вікном міняю на темний але великий офіс без вікна (взагалі будинки у Редмонді нижчі і ширші, тому офісів з вікном там менше).

А потім візьму відпустку на кілька днів і вже після того почну.

Взагалі то збирався брати довгу відпустку, але не склалося з ріщних причин…

Таке тут часто трапляється що люди приходять в нову команду і перше що роблять – йдуть у відпустку. Найкращий варіант бо поки на тобі ніяких задач нема і критично від тебе ніхто не залежить.

А погода у нас зараз приблизно ось така:

Зима 2006-2007 у Києві

Пост без теми, просто публікую старі (і погані) фотки, заразом і пост для статистики додаю.

Це ми такі тільки понаїхали у столицю, місяць чи два прожили.

 

 

Після Дніпропетровська Києв здавався чисто вилизаним, майже європейським містом. Потім пообжилися і почали бачити різні некрасивості…

Про житло в США

А вірніше про рентовані квартири.

Треба сказати що помешкання в нашому районі доволі дорогі, і вартість будинків в середньому починається від пів-мільйону долярів, а то і більше. Можна знайти й за 350 тис. будиночки, але доволі далеко, до роботи пиляти в районі години. Є лише одне чітко виділене місто – Сіетл. Все інше – Редмонд, Бєлєв’ю, Кіркленд, Ісаква, Лінвуд і так далі непомітно переходять одне в інше, і навіть вулиці можуть починатися в одному, йти через друге і закінчуватися в третьому.

Весь цей час ми жили виключно у квартирах в комплексах де їх здають у ренту. Хоча можна і рентувати окремий будинок, або частину будинку, або житло у власника.

Середня ціна за квартиру з 1 спальнею і 1 ванною – від 1000замісяць. Можна знайти й дешевше, але далі від роботи. Також на ціну впливає площа (чим далі від міста тим вона дешевша), наявність гранітних покриттів на кухні (за містом майже будь-де, в місті в основному дерево) і так далі. Розмір ванної кімнати також вар’юється.

Всі квартири здаються без меблів, але в них як правило є пральна та сушильна машина, посудомийка, плита з духовкою, бойлер, холодильник, витяжка. Може бути мікрохвильова . Може бути камін. При чому каміни тут для паління дерева, і лише в одній з квартир в яких ми жили були газові каміни. Каміни використовуються і для опалення в тому числі.

Підлоги у всіх вкриті ковроліном, душе пухнастим і класним. Опалення, як ви мабуть вже зрозуміли, від електрики – у певних місцях квартири є такі спеціальні дірки з яких дме тепле повітря. Температуру регулюєш сам (як правило на кожну кімнату). В одній з наших квартир навіть були програматори – виставляєш температуру на конкретний час дня у різних кімнатах, плюс додаткові настройки на вихідні.

 

Можна квартиру купити у подібних комплексах (кондо), і ціни відповідно будуть від 300 тисяч десь. Є свої переваги і недоліки – можуть у комплексі бути додаткові бонуси типу спортзалу та басейну, все оновлення та інші ремонти проводяться масово. З іншого боку можеш бути вимушений платити за те що тобі не надто потрібно. З іншого боку у своєму будинку треба постійно і багато платити за різні ремонти і самому займатися усима проблемами.

Є і комбінований варіант – так званий міський будинок. Це по суті будинок який своїми боками переходить в сусідні будинки і часто не має ні заднього двору ні галявинки перед входом. 

Треба ще зауважити про особливості позначення квартир. Тут вказують кількість спалень і ванних. Це означає що ще є кухня та велика “сімейна” кімнаті. А ванних/туалетів як правило стільки ж скільки і спалень. Бувають половинки ванних – це просто унітаз з рукомийником. Причому самих ван у нашому розумінні і нема – це фактично невисокі борти, знавіска і душ. Ну і завжди ванна комбінована з туалетом. Ми зараз знайшли доволі дивний варіант – дві спальні, але одна ванна кімната

 

Кухні геть не пристосовані щоб у них сидіти, тільки готувати можна.

В деяких комплексах нігліють до того що починають вимагати гроші за криту парковку (20-30 доларів на місяць). Там де ми зараз живемо у нас одне безкоштовне крите місце для паркування. У попередній квартирі ми спочатку платили по 20 за місяць за парковку, але коли підписували наступний контракт то вмовили їх зробити парковку безкоштовну.

І платежі за електрику, воду, каналізацію і прибирання сміття суттєво різняться в залежності від міста (деякі міста мають додаткові податку на воду, наприклад) та того наскільки жадібними є власники. В нашій квартирі зараз плата за деякі з цих послуг входить в квартплатню що економить нам майже сотню на рік.

 

Щоб вам ще таке написати? Коротше давайте питання якщо є.

Про кредитні картки

Так, я знаю що в Україні вони теж є. Але якось вони дивно там є. По-перше, чомусь усі без винятку пластикові картки народ в Україні назвиє кредитними. А, по друге, картки “там” і картки “тут” це майже абсолютно різні речі. Я сам не надто копенгаген у всих цих ваших банках і картках, але розкажу як вмію

Ось скажімо є мене банківський рахунок куди мені йде зарплатня. Відповідно в мене є дебетна картка з якої я можу знімати гроші не більше ніж зараз у мене на рахунку. При чому не обов’язково уся зарплатня йде на один рахунок і в один банк. Я можу, наприклад, сказати що хочу от таку певну суму класти на такий от накопичувальний рахунок в такий банк, а залишок на ось такий рахунок в інший банк. І необов’язково у мене для кожного рахунку може бути картка. На накопичувальному рахунку дають більший відсоток, але обмежена кількість операції на місяць. На розрахунковому рахунку у мене ніяких додаткових бонусів нема, але гроші знімати можна скільки завгодно разів.

Є і кредитні картки. Є від банка в якому у мене основний рахунок, але вона безпонтова і я нею не користуюся. А є від банка якого фізично не існує, у мене там навіть гроші не лежать. Але кредитка є. Сенс у тому що по цій кредитці мені виплачують гроші назад, називається це cashback – http://en.wikipedia.org/wiki/Credit_card_cashback.

Відсоток там різний. Наприклад на бензин 2%, на покупки у певних магазинах – 3%, на все інше (включно з покупками через інтернет) – 1%.

Насправді у мене більше однієї такої кредитки. Сенс мати кілька різних кредиток – різні платіжнісистеми (Visa, American Express, MasterCard, …) та різні відсотки виплат за різні витрати. Є кредитки в яких заробляєш милі польоту і потім можна безкоштовно взяти авіа-квиток. Або на бензин заробляєш. Ось тут можна подивитися приклади – http://www.creditcards.com/reward.php, http://www.creditcards.com/cash-back.php і так далі.

Гроші ці або повертаються у вигляді чека раз на рік, або у вигляді балів які можна обміняти на товар або просто готівку.

Виплати по кредитці здійснені упродовж певного часу (як правило 3-4 тижні) роблять кредит безвідсотковим, тобто нічого зверху не платиш. Звісно що можна все настроїти через сайти банків щоб виплачувалося само автоматично з певного банківського рахунку, щоб сповіщення приходили і таке інше.

Розмір кредиту як правило росте з часом. Скажімо була у нас кредитка на 3000, через рік прийшов лист що збільшили ліміт до 5000, а ще через рік до 8000.

Часто-густо кредитку можна навіть оформити у магазинах. Як правило це не дуже хороші кредитки, але для людей (читай студентів) які не мають кредитної історії це непоганий варіант. Нехай це кредитка лише на 300 доларів і виплачувати по ній треба через 1-2 тижні. Але вже маючи парочку таких можна через рік-півтора у нормальному банку оформити кращу кредитку. Додатковий бонус такої кредитки – усі покупки в цьому та споріднених магазинах будуть з певною знижкою.

Зовсім хороші кредитні картки, наприклад такі які при купівлі авіа-квитка дають другий на той же рейс безкоштовно, або такі що дають 5% повернення на усі операції насправді отримати не так легко. Вони вимагають хорошої кредитної історії, наявності кредиток не менше ніж на 15-20 тисяч, кілька десятків тисяч на рахунку в банку і таке інше.

Іноді магазини, наприклад Costco, теж періодично дають якесь повернення коштів – чек в кінці року, накопичені бали які можна обміняти на товари і так далі. Дрібничка у порівнянні з виграшом від самої кредитки, але приємно.

Окремо про кредитну історію. У кожної людини (і мабуть родини) є певний кредитний рейтинг. Він постійно змінюється від іноді зовсім неочикуванних речей. Наприклад відкриття чи закриття рахунку чи кредитки знижує рейтинг. Так само як і поцікавитися чому він дорівнює (цієї інформації нема у публічному доступі і навіть власник має робити запит до певних установ і банків) теж призводить до його зменшення. Хитрі совки думають що “от зараз я візьму кредит на машину і виплачу його увесь за раз” і думають що вони і кредитну історію покращують і відсотки не сплачують. Насправді якщо сплатити кредит набагато швидше ніж треба то це теж вплине негативно на рейтинг

Насправді цей рейтинг показує фінансовим установам настільки надійним джерелом заробітку ти є. А це важливо для дорогих покупок типу житла чи люксусової машини де різниця у 0.5% відсотку складає доволі значну суму. Просто нагадаю що, наприклад, кредити на машину тут від 0% до 4+% (3-6 років) для всяких ненадійних іноземців типу нас. На житло приближно такі ж відсотки, але вже на 20-30-50 років.

Як я ходив на роботу у 2007 році

Це вже пару місяців як ми приїхали, переселилися із тимчасової квартири у ближчу до роботи. Власне там пішки було йти 15 хвилин через інші будівлі МС.

В цьому будинку ми колись жили на другому поверсі, це типу гуртожитку, у кожної квартири свій вхід.

 

Особливо мене вражали перший час “посадки”. Там наче ширина метрів 5 від сили, а чагарники такі що відчуття дикого лісу виникає. Крім того тут граблями землю не розчесують і поруч із дорогою з неслабим трафіком цілком може бути невеличка калюжа у якій регулярно бовтаються дикі качки та не менш дикі гуси.

 

Так, це самий що не є Редмонд, серце Microsoft. Близбко 50 будівель у яких працюють близько 50 тисяч людей. І так, це дійсно через дорогу від кампусу.

 

Ось такі приблизно види відкриваються у деяків з офісів. Хоча бувають і види на дорогу, столовку чи інші будівлі

Ось так зненацька можна вискочити з лісу у якийсь комплекс будівель. По столикам на вулиці видно що десь поруч вхід у столовку.

Вид на те саме місце з протилежної точки (від кута червоного будинку на попередній фотографії):

Про автостраховки в США

Як завжди спочатку скажу що те що написано далі не зовсім точно і не зовсім повно описує як все насправді, деталі я і сам не надто знаю. Просто хочу розказати про головні моменти.

 

Страховка тут наче обов’язкова, але часто чую історії про людей які кудись влетіли і у них не було страховки. Проте поліція страховку не питає, то вже справи водія чи сам він буде платити за все, чи страхова компанія.

Страхові внески, вірніше їх розміри, залежать від маси факторів. Наприклад:

• Вік та стан машини
• Колір машини (червоні частіше б’ються так що їх треба повністю міняти)
• Вік та кількість водіїв
• Кількість машин у родині
• Типове використання машини та місцевіть де нею користуються
• Яке покриття та додаткові послуги потрібні (заміна колеса, закінчився бенщин, здох акамулятор)
• Кількість та серйозність порушень в історії
• …

У випадку як стається щось погане треба спочатку звонити в поліцію щоб приїхали і склали рапорт, а потім у страхову. Але ще первіше – прибрати свою машину з дороги щоб не уповільнювати рух.

 

Ось тут українські читачі здивовано питають “а як же поліцай визначить хто винний?”. А річ в тому що це не його робота визначати хто винний. Задача дорожньої поліції – забезпечувати безпечний рух без перешкод. Тому якщо машину можна було прибрати, а ви цього не зробили то ще й додатково можна отримати.

Далі поліцейський запише ваші свідчення, свідчення іншої столрони та свідків якщо такі знайдуться. Віддає вам рапорт у руки і поїхав собі далі. Ну і штраф доведеться сплатити.

Потім ваші страховки починають розбиратися хто кому скільки платить на основі протокола від поліції який ви їм надаєте. Причому платять обом сторонам (яи скільки їх там є). Ось тут другий раз мене здивовано питають “як, що навіть ому хто винен платять?”. Так, платять тому що це те для чого страхова і потрібна. І не суттєво хто винен – у вас зі страховою договір що вона покриває певні витрати у випадку аварій і іншого.

Далі страхова спрямовує вас до дилера з яким ви працюєте. Той оцінює що треба ремонтувати або міняти і в скільки це стане. Далі вам пропонують або ремонтуватися там же, або взяти чек (не завжди на всю суму) і поїхати ремонтуватися в інше місце. Так, можна просто взяти чек і не поїхати ремонтуватися, так теж роблять.

Якщо пошкоджень більше ніж на певну суму (наприклад на третину вартості машини) о як правило ніхто нічого не ремонтує а просто видають нову машину.

На час доки машина в ремонті як правило видають тимчасову машину такого ж, або вищого класу.

 

Всі ці витрати страхові компанії відшкодовують тим що підвищують платню за страховку. Причому у них є не лише верхній, але і нижній ліміт – наприклад замазування тріщин на лобовому склі покривати не будуть бо ціна такої роботи нижча за (наприклад) $300.

Страхові тим не менш постійно нагліють і дуже неохоче знижують ціни. Проте можна суттєво зекономити переходом до іншої компанії. Робити це дуже легко – дзвониш, домовляєшся за умови і ціну і вони автоматично відміять твою поточну страховку (наперед виплачені гроші повернуть чеком у поштову скриню) і увімкнуть свою. Олена, яка у нас займається усима цими питаннями, змогла так за пару “переходів” знизити страхові внести майже вдвічі за пару місяців.

Але все одно дешева страховка нам не світить бо водити почали ми після 18 років, а це негативно впливає на розмір внесків.

Трошки фоток кампусу

Фотографував як тільки почав працювати (грудень 2007 року). Це в Редмонді де великий район міста це просто кампуси МС без будь-чого іншого. На кожен комплекс будівель (від 2 до 4 будівель на 500-1500 людей та стільки ж місць на парковці) є ще кафетерій. Про столовки читати тут. Усього будівель в Редмонді у компанії щось близько 50.

Я тоді працював у білдінгу 44 в проекті System Center Service Manager.

В самому Редмонді, і в МС-районі і у просто місті, доволі комфортно. Хоча тім і працює до чорта людей (щось тисяч з 50 щодня приїздить на роботу), проте відчуття того що це місто нема. Так собі – затишне ПГТ.

Цікава особливість – у Редмонді місцева влада не дозволяє зводити будинки вище трьох поверхів і з більше ніж одним рівнем підземних парковок. Чітко видно буває коли є комплекс з, наприклад, трьох будинків, а дин з них (навіть не через дорогу) має п’ять поверхів та 4 рівні підземної парковки. Це значить що вже у Белев’ю будинок

В Редмонді також є річний план вирубки дерев – близько 10 дерев на рік. Навіть якщо дерево росте у твоєму дворі і корінням руйнує фундамент будинку ти не маєш права його зрубати. Чув історію про дядька одного на якого сусід поскаржився що той зрубав красиву сосну. Довелося бідоласі платити по кілька сотень штрафу щодні доки не привезли з парку сосну такої ж висоти (за кілька тисяч вже) і не вкопали на місце вирубаного дерева. В сусідніх містах таких звірств нема наче.

Як одягаються в США

А бо правильніше “Як одягаються люди навколо мене в нашому регіоні”. Власне це пара трошки оновлених постів 2007-го та 2009-го років

---

Якщо ви дивилися щось типу South Park то можливо у вас виникало питання чому хлопчаки і зимою і літом, і в приміщенні і на вулиці носять шапки? Чому Кені завжди, в будь-яку погоду в куртці-Алясці? Цікаво це не художнє перебільшення. Тут дійсно одягаються хто як хоче. І не лише зимові шапки літом, або сандалі на босу ногу зимо. Але і піжамні штани у магазин чи спортклуб, протерту до дірок на рукавах кофту на роботу, або резові тапочки на вечірку.

При температурі від 0 до + 10 можна побачити людей в зимових чоботях з хутром, в зимовій куртці і міховій шапці, або міхових навушниках і рукавицях з такою самою ймовірністю як і людину в шортах і футболці з коротким рукавом. І це зовсім нікого не цікавить. Ніяких тобі поглядів у спину, ніяких – "Шо, прижарило?".

Часто можна побачити людей у шапках в приміщенні. Хоча кажуть в Техасі за таке відгребсти можна.

Зустрічаються в нашому корпусі і такі що носять в’єтнамки на босу ногу (це я писав 5 років тому, а зараз сам на роботі переважно у в’єтнамках чалапаю). Хоча найрозповсюдженіша форма одягу – все розстебнуте. Тобто є штани + футболка, а зверху – Н(дорівнює бо більше 0) спортивних кофт, або светрів на блискавках та курточок.

Взагалі коли температура трохи впала то діти почали носити футболки з довгим рукавом, а іноді навіть светри. Зазвичай я їх бачу коли вранці чекаю Оленку на виході спортклубу, а батьки з дітьми заходять.

І стосовно взуття. Можливо часто у фільмах бачили, або просто чули, що американці вдома не розбуваються, і навіть на ліжко залазять вбуті? Так і є. Ну на ліжко звісно не лізуть, хіба що це диван у вітальні і хазяєва не вимагають розбуватися. Причина цього в тому що все навколо дійсно чисте. Якщо почистити підошву взуття то я навіть не знаю скільки місяців в ньому треба ходити щоб реально її замазати. Тут просто нема де це зробити Серйозно. Самі помітили. Оленка якось глянула на свої чоботи і каже – наче тільки помила, гм, як це воно так? Ось так.

А іноді люди ходять взагалі босі, або у самих шкарпетках по офісах. Виклад на курсах може розбутися і так в шкарпетках і ходити усі 5-8 годин, залазити з ногами на столи, робив там всілякі "морські фігури" типу розминки. І здається ніхто крім мене не дивується. А з часом і я перестав.

Треба сказати що “наші” у більшості випадків одягаються так що їх легко впізнати. Навіть не знаю як це пояснити словами – якісь сірі мишачі світерки, штани зі шкільного костюму, рубашки що ні до чого не пасують…

---

Чим можна пояснити той факт що в 9 з 10 випадків я розпізнаю колишнього совєцкого громадянина чисто за зовнішністю? Навіть вірніше за одягом.

Ні, не подумайте, я не хочу сказати що американці одягаються вишукано. Навіть навпаки. Вони приділяють одягу занадто мало уваги і вибирають його за принципом "щоб було зручно". Через те що американці себе цінують більше ніж одяг вони не бачать нічого страшного в тому щоб зимою носити сандалі (все одно не по вулиці ж ходити), чи, скажімо, літом носити зимову шапку. Але фішка вся в тому що вони у своєму одягу виглядають природньо.

На нашиших же співгромадянах у більшості випадків одяг сидить так наче вони у когось його відібрали. Якісь светри зв’язані із розпущених бабусиних шкарпетох, якісь шкільні штани куплені у магазині "Тракторостроітєль", турецькі шкіряні куртки (де, де вони їх знаходять у США?!) і інші речі. Та при цьому що речі одне одному не підходять ще і ті самі речі не підходять людині. Ну не всі люде добре виглядають у клітчатих рубашках, а гостроносі туфлі під виварені джинси взагалі нікому не пасують…

А за полієтеленові пакети в руках я би взагалі візу відбирав. Ну чому, чому пакет?! Чому не картонна коробка чи сумка-кравчучка? Це типо модно з пакетом ходити?

З коментів:

Наші люди дуже часто (не завжди, але дуже-дуже часто) виглядають погано вдягненими навіть якщо на них набагато кращий одяг ніж на оточуючих. Думаю проблема в тому що у нас одягаються у щось "тому що воно красиве і дороге", а вони одягаються "тому що мені в ньому зручно".

Як я здава на права

…в штатах. Про деякі пригоди в Україні колись писав ось тут – Як мене не пускали в шортах в ДАІ.

Ну от… Проходить все доволі весело і легко.

Спочатку стаєш у чергу щоб подати документи. І саме прикольне що у них тут коли де яка черга то вона будується не за звичайними правилами “хто крайній?” і “вас тут не було коли я займав”. Натомість висять такі апарати з квитками, а над обслуговуючими віконцями висвічується черговий номер коли людина звільнилася.

Отже записуюся на якусь дату де є незайняті сесії.

Спочатку здаємо теорію на комп’ютері. Є вибір мов, російська у списку. З 20 питань треба правильно відповісти на 15. До речі і правила у них тут набагато простіші і знаків менше. Ось почитати можна – http://www.dol.wa.gov/driverslicense/docs/driverguide-en.pdf. Або російською – http://www.dol.wa.gov/ru/docs/driverguide-ru.pdf.

Після того проходиш тест на зір. Стоїть така машика в яку дивишся як у бінокль і на запит клерка називаєш кольори які бачиш, літери і все таке. Ну тобто перевіряють що кольори розрізнюєш і чи треба писати в правах що окуляри обов’язкові чи ні.

Потім призначаєш сесію здавати з інструктором.

Приїздиш на своїй машині. Спочатку перевіряють машину – поворотники і стоп-сигнали працюють, вікно водія відкривається. Потім примушують показувати сигнали рукою у вікно – поворот на ліво, на право, зупинка.

Далі їдемо містом і демонструю наступне: паралельне паркування (досі не вмію), повороти вліво, вправо, паркування під гору, здати задом з повороту.

У інструктора в руках папірець де віднімаються бали за кожну неправильно зроблену дію (наприклад не вивернув колеса у правильну сторону при паркуванні з гірки).

Замає це все хвилин 10-15. Я свого часу здав на мінімальний можливий бал, а Олена набрала на 1 бал більше

Тут же після іспиту фотографують і дають тимчасове паперове посвідчення. А оригінал потім приходить поштою.

Ціна усієї розваги в нашому штаті $25.

Права діють на 5 років і закінчуються рівно в день народження. Причому для перездачі треба просто пройти тест на зір (одна хвилина) і знову заплатити.

Хом’ячий плач за EX.UA

Що таке за ехюуа я і знати не знав. Ну може клікав коли по яким лінкам і бачив “не доступно у вашій країні”. Та і взагалі файлопомийками практично не користуюся.

А тут прямо катастрофа і апокаліпсиси – ех.уа закрили! І воні аж на весь інтернет. Куди не зайдеш стогін і плач стоїть. Бойові хом’яки породи “анонімус” насмерть б’ються з серверами урядових установ і хоробро сідають в кресла перед моніторами. Прямо хвиля народного гніву.

Те що на діяльність тих установ не працюючий сайт не вплине клавіатурним воїнам все одно. Те що 99.9% людей що працюють у тих структурах навіть адресу сайту своєї контори в інеті не знають теж нікого не цікавить.

І от же ж дивно як в Україні – коли сідають людям на голову, вбивають їх і грабують – всим фіолетово. Те що кругом розруха і сміття по коліно – не цікаво. Те що хамство і безкультур’я – не важливо. Те що розпродали всю країну і вкрали майбутнє у їхніх дітей – можна і потерпіти.

Але тільки спробуй у постсовка відібрати можливість легко і безкарно красти – отоді і піднімуться всі як один і в нападі скаженства рознесуть усе до чого дотягнуться. Дебіли, чесне слово.

Особливо подобаються лозунги про “мистецтво повинно бути безкоштовно”. Можна подумати що людина не може отримати доступу до музики Гершвіна чи фільмів Феліні. Але ж ні! Під мистецтвом ті любителі лозунгів чомусь мають на увазі речі які спеціально створювалися як комерційний продук, а не мистецтво.

“Авторські права треба відмінити” пропонує інший альтернативно обдарований. І у короткій бесіді з’ясовується що він навіть не розрізнює авторські та майнові права.

“Корпорації і так багаті” стогнуть ніщєброди. І чомусь дуже дратуються коли їм вказуєш на те що там де виробники не мають права захистити свій продукт не надто ті продукти виробляють. Чогось усі качають музику та фільмі зроблені у копірастичних США на гроші зажравшихся корпорацій, і не надто видно вільнодоступного і безкоштовного контенту з України чи ще якоїсь Уганди.

“Доступ до інформації повинен бути необмеженим і безкоштовним”, але ж ти, друже який не створив жодного байту загальнодоступної інформації, чомусь не новини та статті з енциклопедій маєш на увазі, а розваги у вигляді ігр, фільмів, книг та музики.

“От якби мені скільки грошей видавали як у цих ваших америках” виправдовуються ті хто ніяк не може примиритися що їм платять рівно стільки скільки їх робота коштує.

Власне завершити я хотів би тим що я особисто не підтримую всі ці тяганини по судах і копірайти. Їх очевидно треба міняти, система застаріла і гальмує розвиток. Але і відміняти усе просто так не можна… Ну та це на щастя не нам вирішувати. І особисто я не проти викачати щось нечесно і безкоштовно, особливо коли це легше ніж легально отримати те ж смае. От тільки фігня така що там де інтелектуальну власніть поважають там і доступ до легального контексту легкий і дешевий. І з гарантованою якістю і пдітримкою якщо знадобиться. Всі оті сценарії з торентами та файлопомийками це таке все з позаминулогог сторіччя, чесне слово! От тільке все те зручне і дешеве чомусь (знову) доступне лише там де ідея платити за те що можна вкрасти не виглядає дико

Про наший спортклуб

Фотографій з самого клубу нема бо фотографувати у ньому заборонено.

Знову ж таки я вперше написав подібний пост у старому блозі як тільки почав ходити у спортклуб. Зараз, краще розумыючи як воно все я вам перепишу

Наш козирний клуб називається ProSport Club (http://www.proclub.com/). Самі вони стверджують що це найбільший спортивний клуб Північної Америки що в принципі схоже на правду.

Ціни в клубі просто якісь безбашенно недемократичні – вступ обійдеться в $1000 і щомісячна плата десь в районі $300. Але для працівників МС все це набагато легше – вступ безкоштовний для працівника і членів родини, помісячна плтня безкоштовно для працівників і $70 для дорослих членів родини. Ну та воно і зрозуміло – клуб розташований у безпочсередній близкості до МС і 99.9% відвідувачів складають саме працівники МС.

Поруч із клубом є триповрхова парковка плюс парковки на вулиці, машин на 1500 в сумі. На вході береш рушники які потім кидаєш у спеціальні корзини (вірніше вази) з яких все йде у пральню.

Далі у роздягальню шукати вільну шафку. Засмучує що як і кругом тут шафки чомусь крихітні і вузенькі. В принципі всі речі влазять, але якось з совєцькими шафками, вчетверо більшими, у роздягальнях було простіше. В двері шафок вставляється картка з якою заходив у клуб, набираєш код – закрив, той самий код – відкрив.

В самому клубі (напевно щось забув):

• 2 басейна для плавання по 25 ярдів (6 доріжок у кожному)
• 2 басейна для дітей і занять фітнес-груп
• кілька баскетбольних полів
• кілька залів для йоги
• ряди тренажерів – велосипеди, бігові доріжки, сходинки, гребля, лижі… Звісно ж тренажери для качання м’язів
• Зали з залізом (штанги, гантелі та таке інше)
• корти для рокетбола, сквоша, тенісу та бідмінтону (по десятку десь кожного)
• Сауна, парна, джакузі, місця для відпочинку
• в душових мило, шампунь, кондиціонер
• біля дзеркал піна для гоління, крем для тіла, рідина для полоскання рота, …
• спортивний магазин із шаленними цінами
• ресторан та кафе
• перукарня, спа-салон, масаж, …
• автомийка

Причому це лише один з їхніх клубів (в Белев’ю), ще такі є в Сіетлі та парі маленьких міст. В нашому клубі обіцяють побудувати відкритий 50-метровий басейн в цьому році.

Крім усього цього є велика кількість класів, частина навіть безкоштовна. Є теніс, плавання, триатлон, біг, загальний ітнес, пілатес, його, футбол та ще пару десятків. Можні найняти тренерів індивідуально (працівники цього ж клубу).

Є

Ratty–несподівано хороший музон від Scooter

Пам’ятаєте була така невимовно противна група Scooter з дебільними пісеньками які лунали один час ледь не з кожного вікна?

Так от виявляється що Скутер то був проект чисто щоб заробити грошей і учасники ніколи цього не приховували. З відверто краденою музикою, максимально дебільними текстами і спробами не проспівати щодного звуку.

Але виявляється був у них і сторонній проект – цей самий Ratty. Типо клубна танцювальна музика. Проект ніколи не був особливо популярний і грошей не приносив, усе робилося “для душі”. Виглядає дещо архаїчно, але треба враховувати що на ті часи це був самий електронний авангард.

Для порівняння те що тоді приносило багато грошей:

Як ми летіли в США

Спочатку після отримання візи ми якийсь час тупили і все чекали кони нам пришлють квитки на літак. А тим часом наші речі запакували і переправили в штати морем. А ми все чекаємо… Потім я вирішив зв’язатися з людиною що опікувалася нами з боку компанії. З’ясувалося що вони чекають доки ми їм скажемо на яке число нам потрібні квитки

Коротше купили нам квитки в останній момент.

 

Проводжати нас приїхали родичі, всю ніч не спали, провели до аеропорту. В Борисполі не пропустили наш кішку і довелося залишати її батькам Олени (далі читати тут). Сідали ми на літак до Амстердаму у соплях та сльозах.

В Амстердамі ще 5 годин. Спати так і не лягли. Побродили аеропортом, подивувалися як це воно може бути так чисто там де так багато людей. Поофігєвали з цін – пляшечка води 6 євро. Потім ще 10 годин у літаку до Сіетла. І знову без сну.

 

Чомусь и думали що в аеропорту нас зустрінуть. Ага, щаз. Після перечитування документів з’ясувалося що нам треба взяти з прокату машину. Нормальні люди як правило їдуть на таксі в тимчасову квартиру, а потім наступного дня беруть машину поблизу. Ми ж з переляку взяли машину прямо в аеропорту і поїхали шукати ключ. Там був ще той квест – спочатку знайти місце дележать ключі і вказівка як проїхати до житла, а потім шукати саму квартиру.

Пішли за машиною, показуємо роздрукований мейл, а вони нам кажуть номер слоту і дають документи на машину. А ключі? – питаю. Так а ключі в машині – дивуються вони.

Це вже був другий день без сна і мізки не дуже варили. Ясно що навігатор ми не придумали взяти і поїхали за вказівками з є-мейла. Ну а водили ми не дуже, фактично Олена перший раз вела машину бо мала хоч якесь уявлення к воно робиться. Страшно було капєц…

 

В аеропорту поліцай підійшов і спитав у нас звідки ми. З України – кажу. Він такий – do you have SALO?

- Ні, нема у нас сала.

- Але ж ви знаєте що воно таке?

- Так, знаємо, але ми його не веземо

Шукали ми ті ключі годин 6 якщо не більше. І були вже в якомусь каматозному стані. Знайшли адресу чисто випадково. Заїхали і в Сіетл, і навколо покаталися добряче. Потім ще години 2-3 шукали де ж наша ночівля. В кінці-кінців я пішов у якусь забігайлівку, знайшов там групу індусів і почав їх просити щоб вони провели нас куди треба. Ну вони введи адресу в свій навігатор і поїхали попереду. Так ми і дісталися далеко за північ до своєї тимчасової квартири.

 

Наступного дня я вже вчився водити машину сам А ще через пару днів треба було заправляти машину і мексиканці на заправці показували нам як це робити.

Ще через якийсь час я стукнув ту машину (Chevrolet Impala) об автобус і нам видали іншу (Hyundai Sonata). А потім ми купили свою першу машину (Chevrolet Malibu MAXX) і повертали прокатну – тимчасову видавали на місяць. Причому поїхали здавати двома машинами, біля аеропорту заблукали і я потім довго Олену їздив шукав.

Квартирка була непогана така – з меблями, посудом. Там навіть інет був оплачений, але ми про це не знали. Квартиру давали на два місяці.

 

Спочатку нас дивувало все – запахи не ті, їжа не така на смак, чисто і порожньо, зайці і білки що бігають між будинками, і люди що посміхаються як тільки глянеш на них.

Стосовно ж наших речей які відправляла якась українська контора. Десь в передостанній день я про всяк випадок вирішив подзвонити і спитати чи все у них в порядку. Вони з подивом сказали мені що звісно ж ні, я ж їм якусь довіреність не написав. Коротше примусили мене бігати по нои=таріусам, заповнювати і підписувати якісь бланки… Дурдом цілий. І от ми вже в штатах. Пишу їм – коли наші речі прийдуть. Вони мені – треба лист від працедавця на фірмовому бланку, з печаткою і підписом директора. Дурдом… Тут ніхто не розуміє що таке фірмовий бланк з печаткою… Тягнеться все це тижні три. Нарешті мені уривається терпець і я пишу нашим адвокатам “Допоможіть!” і розказую деталі. Менше чем через 10 хвилин приходить лист з української контори з текстом “ваш груз вилетів, і вабщє можна було не ябєднічать а по нормальному договорицця”. Совки таки совки.

Лісові мешканці

Випадково, гуляючи лісом, сфотографував кубло бабаїв:

Про металеві концерти в Україні

Не так щоб я сильно багато і довго ходив на концерти важкої музики вдома. Переважно це було коли привозили якихось  ну дуже відомих зірок.

Спочатку більшість заходів вражала мене поганим звуком, забацаним місцем проведення і суцільною неорганізованістю. Потім якось претензії до організаторів зникли самі собою після того як я трошки подумав наскільки складно їм організувати все це, з чим їм доводиться стикатися і в яку копієчку все це виливається.

Ходив я на Die Apocalyptischen Reiter, Kreator, Anathema, Amorphis, Мастер, Gamma Ray та інші. В цілому враження доволі гнітюче. Ну і до купи ще додоти багатоденний свинарник MHM’у…

Вже на підході як правило неадекватна охорона що відверто ненавидіть “усих цих патлатих”. Дебільні черги та правила безпеки, неможливо нормально купити квиток on-line та прийти з розпечаткою. При цьому та ж охорона абсолютно спокійно пропускає очевидно п’яних і неадекватних “глядачів”.

Ті ж, або подібні “сек’юріті” гордо розсікають залом не для того щоб допомогати тим у кого якісь проблеми, а тупо щоб бичити на тих хто їм особисто не подобається.

Про звук краще мовчати взагалі. З усього що я бачив тут навіть у маленьких клуб звук незрівнянно краще ніж те що було у найбільших концертах в Україні. Хоча це можна зрозуміти – це не Кіркоров і не блатняк який небудь щоб дорога апаратура та її настроювання окупилося.

Традиційно на українських подіях все починається набагааааато піздніше заявленого часу. У нас тут починається рівно в стільки в скільки заявлено. І в Україні чомусь необхідним вважається конферанс де наближені до організаторів самородки нудно петросянять і виводяь з себе натовп. В шататах простіше – вимкнули світло на чцені і мовчки настроюють апаратуру для наступної команди яка, що характерно, знову ж таки почне лабати рівно в той час що вказано зарані.

Далі – в залі повно бидла. Ну воно і тут є. Але воно в основному спокійне, тверезе і задоволенне подією. А вдома воно якось переважно п’яне, агресивне і нахабне. На американських концертах пиво і інші спиртні напої можна пити лише у спеціально відведених зонах куди поліція пропускає після перевірки посвідчення (чи є 21 рік) і виходити зі спиртним з тих зон не можна. В Україні ж нарот твочеться з пляшками (привіт бите скло) і пластиковими стаканами (привіт обриганам що обливають усих навколо). І взагалі, як каже народна мудрість, шкода що таку прекрасну музику як метал слухає таке бидло як металісти.

Хотів написати більше, але поки це писав весь пар вийшов

Коротше щоб ви мене не зрозуміли невірно я не хочу сказати що у нас більше бидла, чи взагалі народ непідходящий. Що я кажу так це те що у нас нема культури і сформованих традицій проведення подібних заходів. Хвала і честь організаторам які часто в збиток собі проводять подібні концерти (лише дуже рідкі випадки приносять хоч якийсь прибуток) – вони намагаються переламати ситуацію і привозять те що їм самим до вподоби за рахунок тих грошей що вони заробляють привозячи для іншого бидла широкого загалу.

День Подяки…

…і День Після Дня Подяки, або Thanksgiving та Day Afterf Thanksgiving все ще доволі незвичні для нас свята.

В четвер все вимирає в прямому сенсі. Магазини усі закрити, машин та людей на вулицях нема. А ще й в тому районі де ми живемо щільність населення невисока тож взагалі якийсь зомбопокаліпсис нагадує.

В цей день сім’ї збираються і їдять індичку. Свято присвячено першому врожаю який зібрали переселенці піся голодної зими, а зиму їм допомогали пережити індіанці (http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BD%D1%8C_%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D1%8F%D0%BA%D0%B8).

В п’ятницю, відому як Чорна П’ятниця (Black Friday), рано вранці, а скоріше вночі починаються розпродажі з дикими скидками. Це той самий день коли люди вночі збираються на парковках під магазиними, смажать бургери, і взагалі весело проводять час. Потім магазини відкриваються в 3-4 ранку і народ ломиться за телевізорами, дизайнерськими сукнями і іншими розкошами.

На продажах в Чорну П’ятницю деякі інтернет-магазини роблять ледь не половину річної виручки.

Вже в обід на дорогах з’являється народ і немало, а в магазинах деяки полички порожні вперше за рік.

В понеділок, відомий як Кібер-Понеділок (Cyber Monday) починають розпродажі електроніки, комп’ютерної техніки і інших девайсів. Саме таке “свято” придумали не так давно (у 2005) спеціально для людей які скупляються переважно в інтернеті. З того часу таких стало більше набагато, а свято “розширили” і традиційні магазини пропонуючи знижку на електроніку.

За статистикою в ці дні в США продають дуже багато товару за кордон (завдяки інтернету), тож в інших країнах щоб не відставати торгівельні мережі теж почали робити розпродажі в ці дні. І зараз це раніше доволі локальне свято на повну відзначають, хоча б і просто витрачанням грошей, у Британії, Німеччині, Португалії, Франції, Новій Зеландії і інших країнах яких стає все більше. We all live in America іншими словами.

Про клички…

…мої

Ще вам трохи мемуарів.

Коли я був зовсім маленький, ну в смислі ще в школу не ходив, то наскільки пам’ятаю мене крім як “Саня” і не називали. Та і досі ніяка кличка не приліпилася так щоб усії її знали, а головне використовували.

В молодших класах школи у нас була молода вчителька яка говорила про мене що я “люблю смішити, але злий”. То вона слова “сарказм” скоріше за все не знала. І ось в черговий раз коли я щось ляпнув у відповідь на її якусь репліку і весь клас засміявся вона від всього серця сказала “Ти злий Петрушка!”. Це дико сподобалося моїм однокласникам і вони почали сміятися ще гучніше.

Якийсь час мене таки називали “Злий Петрушка”, але ясно що така громіздка конструкція не могла прижитися і все повернулося до того з чого і почалося. Але один упоротий однокласник регулярно згадував цю кличку і веселився з цього неймовірно. Після 8-го класу він пішов у ПТУ, а звідти вже разів мабуть зо три сходив у тюрму, ну та мова не про те…

Не знаю як зараз, але коли я ходив у школу вчителі учнів називали майже виключно по прізвищам, ну і мене більшість часу теж по прізвищу однокласники теж називали. Навіть не знаю чому, але мені це реально не подобалося і сильно парило.

Потім у трохи старших класах коли ми вчили біологію хтось несподівано зрозумів що слово “головастик” сильно схоже на моє прізвище і отже мене деякий час теж так називали. Хоча і не прижилося, але таки час від часу до самого випуску траплялося так називали мене все ж таки.

В той же час на легкій атлетиці де я був у групі стаєрів (бігуни на довгі і середні дистанції) була зовсім інша історія. Інші групи легкоатлетів, для яких у нас були свої прозвища (наприклад спринтерів ми називали “тромби”, а багатоборців так що я аж не не буду тут писати ), називали всю нашу групку “шакали”. Для кожного було придумано кликуху. Так, наприклад, були у нас “Собака”, “Шакал” і “Овчарка”. І невідомо чому “Ворона” і “Коля-Буратіно”. Але в той час я доволі сильно відрізнявся від інших стаєрів – ще не слухав метал, читав книжки і збирав марки. Тому мені придумали спочатку погремуху “Овєчка”, яка на щастя не прижилася, а потім назвали просто “Сашок” (з сильним наголосом на літеру “о”), так само як і тренери. Правда в останні роки коли ми всі же закінчували школу все стало спокійніше якось – “собака” перетворився на “бєлку”, “шакал” та “буратіно” доволі рано покинули легку атлетику, “Овчарка” став відгукатися на “Божок” (а потім почав колотися і помер…). Ну а мене так до самого кінця і називали “Сашок”.

 

Деякий час я ходив на тріатлон і там веселі траилети придумали мені кликуху “Квадрат” і навіть називали мене так регулярно. Але на щастя я доволі скоро повернувся у легку атлетику, тож такий варіант не прижився у всих інших.

Вже в інституті пара одногрупників придумали мені погоняло “Угол”, а інші називали “головатік”. І хоча всі вони були послідовні у їх використанні, проте використовували обидва ці варанти обмежена кількість людей.

Стеднти в інституті назвиали мен ім’ям та по-батькові, а ті з ким стикався частіше просто “Сан Санич”. Може були якісь там клички інші, але я ніколи їх не чув, то ж будемо вважати що їх не було А ну, колишні студенти, якісь були ще в мене клички які використовувало більше однієї людини?

Потім уже коли я переїхав у Київ мене, як і інших в команді, називали першими літерами ініціалів. Але оскільки літери OG вже було занято то мене назвали AG – “ей-джи”.

По переїзду в штати все змінилося ще раз. Оскільки моє ім’я занадто складне і довге для американців, а “Саша” є в основному жіночим, мене почали називати по поштовому аліасу в компанії – “Олєк”. І так і називають усі. Таке собі “робочє ім’я”. І воно мені подобається.

Ось так якось і вийшло що ніяка кличка не закріплися за мною так щоб усі її використовували. Не знаю добре це чи погано.

PS. Окрема смішна історія про прізвище, а краще комбінацію імені і прізвища як їх намагаються прочитати американці. Особливо коли це треба зробити гучно і швидко. Біжиш такий до фінішної смуги і чуєш “Олекса… ксендє.. ндр!!! Говоло… ловаті… Гвлв… тій!!!”. І не хочеш а рорзсмієшся. На одному з останніх тріатлонів дядько що робив анонси у мікрофон так прямо і сказав що “дуже, дуже круте ім’я, прямо всі букви алфавіту в ньому"!”

Кішка Лєнка, частина четверта

Попередні частини:

• Кішка Лєнка, частина перша
• Кішка Лєнка, частина друга
• Кішка Лєнка, частина третя

Продовжимо спогади…

Ну от живемо ми в штатах, потроху відвикаємо від кішки, регулярно дзвонимо додому і дізнаємося як там шо. А киця наша тим часом поїхала у село до батьків Олени і поселилася у хаті. І дісталася їй одній ціла кімната де вона любила сидіти сама, усих виганяла, ловила мишей і красиво викладала їх рядочком на порозі. Ну і нікого до себе близько не підпускала. Таких привілеєв – щуб у хаті, та не на порозі, а прямо в кімнаті, ні у кого із сільских не було. Але ж вона з іншого боку на вулицю не ходила, та і не хотіла ніколи.

 

От вже і весна пройшла, почалося літо. Спробували випускати її батьки на вулицю. А там купа дворових котів, не дуже доброзичливих, тим більше що наша Лєнка шипить і лапою замахується на усих. Та ще і до вулиці вона не надто звична, боїться неба, пересувається переважно повзучі.

 

Поселили її спочатку у великому загоні для кролів (кілька метрів на кілька метрів). Вилізти і втекти вона звідти не могла, так само подерти її місцеві коти не могли. Але могла їсти траву досхочу (а котам треба їсти траву – це так вони чистять шлунок у природі – спочатку їдять, а потім вибекують усе сміття разом з травою), могла досхочу ганятися з мухами і іншими жуками.

 

Ну а потім звісно вона таки спромоглася втекти. І довго-предовго десь бігала, не давалася на руки. Поселилася десь у сусідів на горіщі. Що їла і чим взагалі займалася невідомо. З місцевими котами так і не потоваришувала, людям на руки не йшла. Батьки їй спочатку туди підкидали корм, намагалися зазвати додому. Якось, через пару місяців, побачили як Лєнка із жадібністю напала на коника і з’їла його. Після цього сказали “Ну все, досить”, зловили її і знову закрили у хаті.

 

А потім Оленені батьки переїхали у місто, у нашу квартиру, і Лєнку привезли туди звідки її подорож почалася. От такий крюк через Дніпропетровсь та Київ вийшов.

В квартирі вона ще трошки пограла у самостійність, але видно впізнала рідні стіні і в один день раптово стала рідною-прерідною. Почала ластитися і обніматися прямо, бігати гратися і задиратися, зустрічати з роботи, сидіти на руках і все як і положено у стереотипної кішки.

Коли ми зібралися відвідати Україну то почали вигадувати які сценарії зустрічі з кішкою будуть. Два найгірші сценарії були б якб вона одразу нас впізнала і почала тулитися. Другий поганий варіант був би якби вона впізнала нас перед від’їздом і у нас би не було часу з нею погратися.

На час нашого приїзду батьки виїхали з квартири і ми жили там самі із Лєнкою. Не так і погано все було. Спочатку вона десь собі там тинялася і спала, але через пару днів сказала “та впізнала я вас, впізнала”. Вкладалася спати на нас, на руки сідала, але гратися не дозволяла. За протягнуту руку одразу прилітало лапою. Гратися теж не хотіла, але хоч не тікала.

Були у нас плани що ми їй накупимо там іграшок, красиву площадку для ігор – труби із гамаками, хатками та мотузками і все обплетене спеціальною мотузкою для дряпання. Щось типу такого як на фото.

Але зоомагазини це якась просто ганьба. Принаймні в ЖВ. Найкраще що я там знайшов це якась дошка оббита подібним матеріалом з іграшковою мишою на прижинці. Колгосп такий колгосп. Ту миша в перший же день було зірвано з пружини і закинуто кудись в далечінь.

Ну і ще різних там м’ячиків-стрибунців і дзеленчалок купили, але вони її не зацікавили.

Прощаватися було сумно (нє, не лише з кицькою), але в цілому все не так і погано. Ми побачили що в Лєнки нове життя, нова родина і взагалі вона живе непогано. Принаймні зараз. Так що хоча б в цьому плані ми були спокійні коли їхали додому. І думки про перевезення кішки відкинули геть.

Боротьба із зайвою вагою

Колись, на молодших курсах інституту у мене було 75 кг ваги. Але то було через короткий час після того як я тренувався щодня. Потім, з більш сидячою роботою і меншою кількостю активності ваги трохи додалося, але не критично. Я навіть час від часу намагався то бігати, то плавати, то в качалку ходити, то в футбол грати. І хоча бували довгі перерви, тим не менш якась активність все ж таки була. Тим більше в моєму рідному місті на той час майже не було міського транспорту і в будь-яку точку можна легко дійти ногами. Середній мешканець Жовтих Вод мабуть за день проходить не менше 10 км.

З переїздом спочатку в Дніпропетровськ, а потім і в Київ все трохи ускладнилося, але вже там я почав бігати вранці щодня (майже).

 

Зразу по приїзду в штати вага почала набиратися неймовірно швидкими темпами. Головна причина – їжа не така, набагато поживніша. Тут ніхто в обід не їсть три страви з обов’язковим компотом. Лише щось одне – або просто суп, або просто бутерброд, або тарілку якоїсь киьайської/мексиканської/%you name it% їжі. Ну а по друге ми тоді поселилися прямо навпроти роботи і ходити мені було 5 хвилин на день усього. Та плюс усякі невидані або дорогі в Україні ласощі тут просто копійки стоять і їх можна їсти невпинно.

Отже за три місяці я набрав доволі суттєво. Але навіть у правах які я тоді ж приблизно і отримав у мене записано 177 фунтів (80 кг). А потім я почав потихеньку бігати, купив велосипед… Незважаючи на те вага все додавалася і додавалася. В якийсь момент у мене навіть було 92 кг (203 lbs) на протязі місяців трьох-чотирьох. І це все менше ніж за рік!

 

Потім все потихеньку пішло назад. Але дуже вже повільно… Чим швидше і довше я можу бігати, крутити педалі і плавати тим ще довше і швидше я хочу це робити. Зараз у мене вага коливається в районі 85-86 кг і я нарешті перестав відчувати що мені треба скинути кілька кілограмів щоб було легше бігати. Ну, тобто, думаю що якщо не знижувати навантаження то за рік ще 1-2 кг можна втратити, але навряд чи без серйозних змін в дієті вийде скинути більше.

Інше питання в тому нащо взагалі скидати вагу. На мою думку крім очевидно небезпечних для здоров’я випадків дорослій людині ні до чого перейматися такою фігньою. Якби я не бігав то навіть би і не думав що 90+ кг це багато – ходити і зав’язувати повороски на туфлях не заважає, значить все окєй.

 

Для жінок звісно така логіка неприйнятна. Від них і цінності суспільства і може навіть інкстинти вимагають кожну хвилину думати про зовнішню привабливість

Фотки було зроблено у Києві єслішо.